Подружжю Наталі та Сергія Гедзь судилося вписати свої імена у книгу благородства та милосердя: їхня родина стала першим у Києві дитячим будинком сімейного типу. Насправді, як каже Сергій, вони з дружиною ніколи раніше не думали про формальний статус їхньої сім'ї — просто завжди хотіли мати багато дітей.
Народивши двійко своїх (Іллі вже нині 10 років, Каті — 9), 29-річна Наталя та 34-річний Сергій вирішили взяти на виховання дітей, обділених батьківською любов'ю. Тепер у родині семеро малюків (серед них двоє всиновлених, троє під опікою). Доля і шлях до родини Гедзів — у кожного свої. Наймолодший, 3-річний Антоніо, з'явився у Сергія з Наталею два роки тому. «Ми забрали його з першої міської лікарні, де лежать тяжко хворі діти-сироти, — розповідає Сергій. — Відвідували ми там діток, гралися з ними, приносили солодощі. А потім побачили Антоніо і більше вже не розлучаємося». Антоніо у минулому — «інтернатівський». Але за станом здоров'я (у дитини — ДЦП) він практично завжди був у лікарні... Узагалі-то Сергій та Наталя вражають своєю тактовністю: розповідати про минуле дітей не хочуть (мовляв, навіщо зайвий раз їх травмувати?). Кажуть лише, що дітей в інтернатах зі щасливими долями немає, кожне життя — це драма. Наприклад, одного з малюків, доки він не потрапив у дитбудинок, мама кілька разів намагалася вбити. Тепер Наталя та Сергій за допомогою психологів стараються вилікувати маленьку душу від пережитого. Є в родині й темношкірий хлопчик — Рікардо, мама-українка відмовилася від нього ще в пологовому будинку. Тепер у «пофарбованого» Рікардо (так називають дітлахи братика) — нова сім'я.
У трикімнатній квартирі молодої родини дуже охайно, хоча й не надто заможно. На стінах — малюнки, аплікації, фотографії, навіть шпалери розмальовані маленькими ручками. «Це вже нам потім психологи розповіли (ми ж не знали), що це називається «арт-терапією» — дуже корисна річ для дітей», — пояснює Сергій. Подружжя, до речі, регулярно спілкується з фахівцями, проходить тренінги. «Нам багато цікавого розповідають. Наприклад, виявляється, прийомні діти, коли потрапляють у сім'ю, поводяться так, наче вони — це рідні діти, а рідні —це прийомні. Захисна реакція така...»
До речі, велика родина —це, так би мовити, річ спадкова: мама Наталі теж свого часу взяла на виховання двох дівчаток. Тепер же залюбки допомагає виховувати онуків. Рідні діти Наталі та Сергія поповнення в родині тільки вітають: з ними батьки радилися перед усиновленням. До речі, головне правило у родині Гедзів — завжди говорити правду. Кажуть, спрацьовує.
Годі й казати, що родині фінансово важко. Наталя не працює — виховує дітей. Сергій має невеличкий бізнес. Але світ не без добрих людей, родині допомагають. А два роки тому народний депутат Володимир Бондаренко загорівся ідеєю створити перший у Києві дитячий будинок сімейного типу, Сергій та Наталя ідею підтримали. Святошинська районна рада — теж. Чимало за цей час довелося оббити порогів міської влади, але головне — результат: Гедзі матимуть більшу квартиру й кращі умови життя. Нова оселя, куди переїде родина, — площею 225 квадратних метрів. Три квартири спеціально переплановують для Гедзів, які збираються взяти під опіку ще трьох дітей. От тільки термін здачі будинку, на жаль, будівельники відкладають. «Це буде гарне зручне приміщення: шість кімнат, велика вітальня, — розповідає заступник голови Святошинської районної ради з гуманітарних питань Наталя Пазенко, — у кожній кімнаті мешкатиме по дві дитинки». Загалом на потреби новоствореного будинку сімейного типу в бюджеті району на наступний рік, за словами пані Наталі, закладено близько 60 тисяч гривень. А на ремонт квартири, закупівлю меблів — 290 тисяч гривень. Ще планують подарувати родині мікроавтобус.
...Про атмосферу родинного тепла й підтримки чи їхню відсутність можуть розповісти незнайомим людям багато речей. Ось як такі... У 9-річної Каті Гедзь хтось із гостей запитав: «Який би ти подарунок хотіла до Нового року? Іграшку чи солодощі?..» На що дівчинка заперечливо хитнула головою: «Я хочу, щоб Антоніо видужав і почав ходити...»
ДОВІДКА «УМ» Дитячий будинок сімейного типу, кажуть фахівці, — панацея від сирітства. Це окрема сім'я, що бере на виховання від п'яти до десяти дітлахів, позбавлених батьківського піклування. Батькiв приймають у штат як вихователів-педагогiв, вони отримують зарплату, а місцеві органи влади опікуються потребами родини. Прийомна ж сім'я — це родина, що бере на виховання від одного до чотирьох дітлахів. Батьки працюють за фахом на старій роботі й отримують допомогу від місцевої влади. Загалом, в Україні створено вже 130 дитячих будинків сімейного типу (в Києві до цього часу їх не було), за даними сайту www.uaua.info, у цих родинах виховується більше тисячі дітлахів (а в Україні, до речі, нараховується близько ста тисяч сиріт!). Прийомних сімей значно менше — 85. У них живе 258 малюків.
Прикметно, що Міністерство у справах сім'ї та молоді розробляє ідею створення прийомних сімей для ВІЛ-інфікованих дітей, розглядається також варіант патронату над дітьми, батьки яких виїхали на заробітки за кордон.
Марина ТКАЧУК, "Україна Молода"
