Студенти кажуть, що стосунки з дівчиною і стали причиною суїциду. Юнак залишив передсмертну записку, адресовану Ані особисто.
Там було написано: ”Аня, прости, прощай!”. Принаймні так її з пам’яті цитують однокурсники. Чим саме завинила дівчина, ніхто не знає. Найближчі приятелі стверджують: в їхніх стосунках була ідилія.

Ярослав Росик народився в робітничому містечку Щорс на Чернігівщині. Там живуть його батьки і 15-річний брат. Тато покійного, Михайло Росик, працює заступником директора на місцевому спиртзаводі. Ярослав та його брат із дитинства займалися боротьбою, навчалися в спортивній школі-інтернаті в Броварах під Києвом.

Родина й друзі усіляко приховують, що Ярослав наклав на себе руки. Михайло Росик, як дізналася ”ГПУ”, дотепер не признався дружині, що син повісився. Повідомив, що Ярослав трагічно загинув. Молодший син теж нічого не каже матері.

У гуртожитку, де сталася трагедія, студенти уникають розмов на цю тему. Підтверджують, що все сталося через дівчину. Ярослав почав зустрічатися з Анею у квітні. Вона вчиться на третьому курсі, родом із Бердянська Запорізької області. Сусіди по кімнаті й комендант гуртожитку на проспекті Науки, 21, Галина Сукачовець, розповіли, що стосунки Ярослава й Ані були романтичними, вони ніколи не сварилися. Увечері гуляли довкола, пили пиво. На дискотеки не ходили.

Офіційно Ярослав був прописаний в кімнаті N204, а його дівчина живе на три поверхи вище, в 517-й. Із весни хлопець рідко ночував у себе. За тиждень до смерті Ярослав прийшов до кімнати, зібрав усі речі й сказав друзям, що переселяється до Ані.

— Він того дня був дуже спокійним. Нікого переїзд Яріка не здивував, — пригадує першокурсник Володимир Вовченко, сусід Ярослава по кімнаті.

5 жовтня, у четвер, хлопець повернувся з пар о 17.10. На вході до гуртожитку його зупинила Галина Сукачовець.

— Я йому кажу: ”Ярік! Коли ти принесеш паспортні дані на перепустку?” — пригадує комендант. — А він усміхнувся, каже: ”Да принесу я, принесу документи”. Хіба ж я знала, що це його останні слова. Він піднявся до себе в кімнату. А о 18.05 до мене вже прибігла Аня, уся в істериці. Розповіла, що побачила.

Комендант викликала міліцію і ”швидку”. Медики витягли студента із зашморгу. Тіло ще було тепле. Лікарі спробували реанімувати хлопця, але не вдалося — серце зупинилося.

Того ж дня по Аню приїхав старший брат і забрав її в Бердянськ. У неділю ввечері дівчина повернулася в гуртожиток, а в понеділок ходила на пари. Галина Сукачовець зауважує, що Аня трохи заспокоїлася.

— Краще не нагадувати їй про Яріка — плакати починає. Розмовляла з нею, вона каже: ”А что делать? Жизнь продолжается”, — розповідає комендант.

”Тихий, спокійний, не конфліктний” — так кажуть про Ярослава однокурсники. Вчився на чотири та п’ять. За півтора року життя в гуртожитку деканат і комендант не зробили йому жодного зауваження. Щодня Ярослав жив за графіком: з 12.00 до 17.00 — пари. Потім перевдягався і йшов у спортзал. О 21.00 повертався до кімнати, перевдягався, чекав на Аню, йшли разом гуляти. До гуртожитку не пускають після опівночі, кажуть, вони жодного разу не повернулися пізніше аніж 23.30. Усі семеро опитаних ”ГПУ” знайомих Ярослава відгукуються про нього трьома словами: ”Просто нормальный парень”. Приятелів мав багато, але найближче спілкувався з Анею. Запевняють, що дівчина для нього була найкращим другом. Однокурсники кажуть, що він нічим не відрізнявся від однолітків.

Але декан факультету Петро Шиян це заперечує. Розповідає ”ГПУ”, що розмовляв про покійного із психологами.

— У нього був суїцидальний синдром, — стверджує декан. — Я думаю, батьки про це знали, а може, навіть були готові, що рано чи пізно таке станеться. Тому дівчина тут — ні до чого.

Ховали Ярослава Росика в суботу в рідному місті. На похорон їздила комендант гуртожитку, куратор групи, вісім одногрупників і четверо представників студентської ради. Труну несли колеги покійного по спортивній секції. Прощатися з тілом прийшли однокласники.

Галина Сукачовець запросила священика з Володимирського собору, аби він освятив кімнату, де сталося нещастя, та коридор, бо тіло деякий час лежало там, і прочитав молитву для Ані. Жінка наказала розібрати і винести із 204-ї кімнати Ярославове ліжко. Тепер ця кімната буде єдиною двомісною в гуртожитку.

— Це — не забобони. Ярік був золотою дитиною, і я роблю це просто по-людськи. Нехай його місце більше нікому не належить.

Юлія НЕДОПИТАНСЬКА, "Газета по-українськи"