Ще 1985 року на перетині Пейзажної алеї та Десятинного провулку з дозволу радянської влади й відповідно до радянських законів на площі в 885 кв. м. побудували 18 капітальних гаражів. Згодом їх хтось приватизував, хтось передав у спадщину, хтось купив... Гаражі стали приватною власністю.

І коли у травні 2002 року (стежте за датами) розпорядження Київради заборонило будь-яке будівництво на особливо цінних землях, серця членів кооперативу “Пейзажний” здригнулися. Земля Пейзажної не просто цінна, а дорогоцінна й перебуває під захистом ЮНЕСКО.

Але в липні 2004 року гаражну земельну ділянку міська влада передала в постійне користування одному поважному міністерству.
А як же гаражі?

А ніяк. На той час Україна вже повідомила світ, що для неї право на приватну власність є священним.

Розкривши Цивільний Кодекс на статті 414, кооператив полегшено зітхнув: кому б їхня ділянка не належала, однаково право на володіння гаражами та підходами до них залишалося непорушним.

А інакше ЖЕК може вломитися до вашої квартири і розпочати там перебудову.

Тому в березні 2006 року міськрада, мабуть, теж погортавши закони, скасувала рішення щодо передачі ділянки міністерству. Мовляв, воно таки поважне, але перед законом ми німіємо.

Міністерство образилося і звернулося до суду.

Суд пішов йому назустріч, і в травні 2006-го знову віддав міністерству земельну ділянку. Власники гаражів про це знали, але думали, що їх захищає стаття 414 Цивільного Кодексу..

Вони не знали, що ще в лютому 2005 року суд за їхньої відсутності прийняв рішення гаражі знести. Хоча, за Європейською ландшафтною конвенцією, підписаною Україною 2004-го, суд мав забезпечити участь громадськості в цьому процесі.
Не забезпечив. Забув. Буває.

27 вересня ц.р., через півтора роки після того, як суд прийняв рішення зруйнувати гаражі, на Пейзажну алею прийшли люди з ломами, лопатами та судовим виконавцем. І здійснили спробу гаражі знести.

І тоді всі дізналися, що тут буде великий житловий будинок.

А як же гаражі?

Народ давно вже визнав, що вони, дарма, що маленькі, не прикрашали алею, і ладен був або перенести їх, або одержати відшкодування. Він думав, що натомість там буде зелений газон і червоні квіточки.

На це членам кооперативу, фігурально кажучи, показали дулю: гаражі коштують по $75.000. Дешевше знести і заплатити вдвічі менше. Бо є судове рішення.

– Яке таке рішення, – заплакав гаражний народ. – Ми про нього й гадки не маємо! До того ж, закон вимагає перед виконанням судового рішення попередити людей. А ви не попередили.

І народ побіг до суду: покажіть те рішення. Народові запропонували не дурити голову. Рішенню вже півтора роки і воно давно набуло законної сили.

– Чому ж, приймаючи таке рішення, нас не спитали? – бився об стіни народ. – Не попередили? До відому не поставили?

А тим часом якісь моторні хлопці вже почали ставити паркан, різати дерева й ламати гаражі. В гаражах були різні речі. Один із власників каже, що позбувся майна на 40 тисяч гривень.

– Дерева не ріжте! – кричав народ. – За це мусите нести відповідальність!

– Нічого, – сказали моторні хлопці. – Заплатимо штраф, це нам раз плюнути.

Зателефонували до міліції. Виявилося: міліції наказано охороняти виконавців судового рішення.

Справа пішла до суду. Хоча півтора роки минули і подавати апеляцію було запізно, все ж можна було подати касацію. Так і зробили.
Аж раптом голова гаражного кооперативу “Пейзажний” свій судовий позов чомусь відкликав. Це означало, що суд не відбудеться.

– З головою “поговорили”, – кажуть недоброзичливці, – і він “передумав”.

Ну що ж, кожен має право передумати.

– На власників гаражів тиснуть, – не вгамовуються недоброзичливці, – а посадовцям дають хабарі. І ми знаємо, хто в цьому зацікавлений.

І називають імена.

Правда це чи ні, має довести суд, і він таки відбудеться. Бо крім розважливого голови кооперативу окремі затяті скаржники подали й свої позови. Їх доведеться розглядати, але пані Феміда не бігає на спринтерські дистанції.

Знавці кажуть, що будувати на Пейзажній алеї не тільки незаконно, але й небезпечно. Там – зсувні ґрунти.

Наївні люди! Головне – побудувати. Потім продати. Раз продати, два продати... Житло завжди дорожчає і ніколи не дешевшає. Мине рік, другий... І хто там буде розбиратись?

Володимир ЗАМАНСЬКИЙ, спеціально для “КИЯН”