Днями у Голосіївському районі Києва відбулося закладання наріжного каменя, поставленого на відзнаку початку будівництва нового студентського містечка — єдиного для всіх вузів Києва. Але студенти сторожко поставилися до обіцянок влади поліпшити їхній побут. Чому?

Участь у цьому заході взяв Президент Віктор Ющенко. Скільки епітетів сипалося з його вуст, а також із вуст присутніх на заході представників Міносвіти та міськдержадміністрації щодо майбутньої новобудови! Говорили і про те, що студмістечко не матиме собі рівних у Європі. І що, крім житла для студентів, сімейних студентів та аспірантів, на його території у 15 гектарів землі заплановане спорудження культурно-розважального центру на чотири тисячі місць, стадіону, спортивного комплексу, лікарні, оздоровчого центру, бібліотеки і навіть церкви та пологового будинку. І що у помешканнях, які будуть облаштовані за європейськими стандартами, зможуть жити близько семи тисяч студентів.

На будову, яка, зі слів Президента, «не просто пакет в упаковці виборчої кампанії для молодих людей, а завдання, яке влада мусить реалізувати заради майбутнього країни», із державного бюджету виділено аж... 20 млн. гривень. Дивно, як Ющенко не зметикував, що його присутністю дехто хоче прикрити доволі ризиковану аферу.

Навіть виходячи із розцінок Міністерства будівництва, собівартість одного квадратного метра житла сьогодні становить близько 3200 гривень. Планується, що житлова площа на одного мешканця студмістечка становитиме 16 квадратних метрів. Простий розрахунок показує, що помешкання за виділені гроші зможуть отримати не більше, ніж 400 студентів. Про обіцяну інфраструктуру взагалі мова не йде. Тобто, на гроші, виділені з держбюджету, можна збудувати гуртожиток для студентів одного пересічного факультету одного вузу, а не всіх вищих учбових закладів української столиці! А сьогодні ж у Києві налічується 120 гуртожитків, у яких мешкає 65 тисяч студентів.

Необхідність спорудження студмістечка київський міський голова Олександр Омельченко мотивував так: «Нині жоден вищий навчальний заклад Києва, та й не лише столиці, неспроможний отримати земельну ділянку, затвердити проект і здійснити будівництво, аби поліпшити умови проживання студентів. Тому ми підтримали пропозицію міністра освіти і підготували рішення Київради щодо виділення земельної ділянки для того, аби половина чи переважна частина вищих навчальних закладів об'єдналися і стали спільним замовником для зведення цивілізованого студмістечка».

Але ж наполеонівський розмах ударить по фінансах навчальних закладів не менше — адже левову частку витрат з будівництва їм доведеться узяти на себе. За словами головного архітектора Києва Василя Присяжнюка, на реалізацію цього проекту необхідно щонайменше 700 мільйонів гривень. Аби здешевити будову, можна очікувати появи призабутих з радянських часів студентських «стройбатів», які безоплатно працювали на різних будовах замість того, щоб навчатися. Доведеться відмовитися і від нового обладнання, посібників та підручників. Ніхто також не прорахував, скільки часу займе і у скільки обійдеться проїзд студента від гуртожитка до місця навчання, — корпуси вузів розкидані по всьому Києву.

Те, що чиновники намагаються орієнтуватися на кращі взірці університетських студ-містечок-кампусів у Європі та США, зрозуміло. Однак вони не взяли до уваги, що кампуси ці розросталися не один десяток, а подеколи — й не одну сотню років навколо університетів. І наша радянська система розташування вузів абсолютно не вписується у цю схему.

У чому Омельченко має рацію — землю вузи сьогодні отримати не можуть. Надто вже велика черга охочих повоювати за клаптик землі. Навіть дружині прем'єра Олені Єхануровій довелося черги чекати, доки Київрада виділить їй десять соток у Соломенському районі Києва (хоча це і дозволило другій першій леді країни зекономити від 50 до 70 тисяч доларів).

Сьогодні ж першими на отримання землі претендують будівельні компанії, які мають сильних покровителів у столичній владі. Всюди у світі будівництво — річ прибуткова. А у Києві — навіть надприбуткова. Спорудивши середній житловий будинок (це приблизно 10 тисяч квадратних метрів) за 6 мільйонів доларів, фірма може отримати до 15 мільйонів доларів чистого прибутку. Це значить, що досить вибити будівництво одного такого будинку — і можна забезпечити себе на все життя.

Звісно, якби влада діяла в інтересах громади, можна було б компенсувати надприбутки деяких будівельних організацій, піднявши плату за землю в тих районах, де ціна житла значно перевищує середні норми по Києву, і за рахунок одного такого будинку побудувати ще два чи три, у яких можна було б придбати квартири за розумною ціною. За рахунок цих грошей легко було б звести і будівлі студмістечка — компанії, які звикли працювати виключно на себе, змогли б стати своєрідними соціальними спонсорами. Вони здатні будувати будинки у тій же Голосіївці, віддаючи частину квартир аспірантам та викладачам, а частину продавати охочим. Варіанти є різні. Було б бажання. Пам'ятається, 1998 року Олександр Омельченко не мав нічого проти того, щоб за спонсорські гроші реконструювати Хрещатик. Принаймні, він сам тоді казав, що на це не було витрачено жодної копійки з міського бюджету.

Якщо проблему повноцінного фінансування вирішено не буде, «студентське містечко європейського рівня» з часом перетвориться на нікому не потрібний довгобуд. А наріжний камінь, закладений Президентом, стане символом невиконаних обіцянок. До речі, неподалік від того місця, де започатковано нинішнє будівництво, був один такий символ. Ще у 50-х роках минулого століття навпроти центрального входу у ВДНГ помпезно заклали камінь на місці майбутнього пам'ятника «300-річчю воз'єднання України з Росією». Але єдиним пам'ятником упродовж десятиліть так і залишався отой камінець.

Наразі показушне «доженемо і переженемо» чиновників міністерства Станіслава Ніколаєнка тільки додало головного болю освітянам. А студентам можна порадити відкласти на час книжки і вже починати активно тренувати руки-ноги — незабаром це ой як їм знадобиться на «будові соціалізму».

Олексій ЗАЙЧУК, «Свобода»