Але ми навіть не уявляємо, що він саме український авангардист, який не тільки народився на околиці Києва, а ще й пишався тим, що він є українцем.

Казимір Северинович Малевич народився 11 (23) лютого 1878 року на околиці Києва. Його батько, Северин Антонович Малевич (1845 – 1902), був керівником на цукрововаренному заводі відомого українського промисловця Терещенко.

Його батьки були за походженням поляками. У них було чотирнадцять дітей, але тільки дев’ять з них дожили до дорослого віку. Казимір був найстаршим, але крім нього ще чотири сини: Анотон, Болеслав, Борислав, Мечислав, та чотири доньки: Марія, Ванда, Северина та Вікторія. До 17 років Казимир разом із сім’єю постійно переселявся з містечка до містечка, де містилися цукровані буряки. Батьки бачили свого найтаршого сина продовжувачем батьківської справи, але кольорова палітра всього того, що оточувало юного Казимира, була солодшою за цукор. Хлопчак Малевич більше любив селян, ніх заводчан, через те, що перші знаходилися у постійному контакті з різнобарвними фарбами природи. Та ще й з піснею.На вес життя у Малевича залишилася сільська звичка натирати шкоринку хліба часником, їсти сало, беручи його руками, бігати босоніж і не люблячи черевики.

Раз на рік цукрові заводи влаштовували в Києві виставку-ярмарок продукції. Одного разу, прогулючись виставкою, Малевич виявив, що у вітринах магазинів виставлено картини. Їх роглядання стало для нього святим дійством і після цієї церемонії він сказав: “Я не знав, що є школи, де вчать малювати картини, але думав, що і ці картини так само малюють, як селяни квіти, конячок і півників – без будь-якої освіти чи школи”.

Почуття найбільшого щастя Казимир відчув тоді, коли мати подарувала йому набір фарб, пензликів, папір і полотно. Він намалював першу картину, потім навіть продав її, незабаром взявся за наступну... Через кілька років Малевич ппоступив до Київської художньої школи, де в художника Пимоненка брав перші приватні уроки малювання. Потім буде Курськ і знайомство з російською школою живопису “передвижників”. Там він знайшов справжню дружбу з художником, учнем школи Мурашка. Малевич згадував, як вони разом ходили на етюди, вистави, як сперечалися і згадували рідну Україну. “Він і я були українцями”, - наголошував художник. У Курську Малевич одружився з дочкою місцевого лікаря Казимирою. У них народилося двоє дітей, і щоб годувати сім’ю, художник влаштувався на службу в управління Курськ-Московської залізниці. У вільний час малював натуру, але жага до навчання дала про себе знати, і в 1905 році Казимир вирушив до Москви. Оселився у художній комуні Лефортово, тричі намагався вступити до училища живопису, але його не приймали, і він почав брати приватні уроки. Десятки його картин брали участь у виставках товариства художників з 1907 до 1909 року.

Нестача грошей була хронічною. Друзі часом висилали рублі на проїзд із Москви на виставки до Петербурга. Інколи коштів не вистачало навітьна полотно – тоді в хід йшли меблі. Так, три полиці звичайної етажерки знайшли безсмертя, ставши трьома картинами Малевича. “Туалетна скринька”, “Станція без зупинки”, “Корова та скрипка” мають однакові розміри, а по кутах дерев’яних прямокутників помітні замазані круглі отвори, через які колись проходили стойки, що їх з’єднували.

На пітерській виставці 1915 року і з’явився визначний “Чорний квадрат на білому тлі”. Малевич розмістив саме його на чолі своєї експозиції з 39 картин. Ті з робіт, що збереглися до нашх днів, стали високою класикою ХХ сторіччя. Але чому автор “Чорного квадрату” увібрав у себе всю славу серед народів світу? Мистецтвознавець Дмитро Горбачов дуже просто дає нам це зрозуміти: світова слава випала йому “за новаторські відкриття, без яких ХХ сторіччя немислиме. Піонер абстрактного мистецтва, він творив живописні композиції, де кружляють у впорядкованому ритмі прості геометричні тіла, мов би успадковуючи космічно-планетарний порядок... Супрематизм Малевича (так вінназивав свій напря - від латинського “вищий”) надихнув сучасні архітектуру та дизайн, побутове мистецтво і науку – різні галузі міської, урбаністичної цивілізації. Не обійшов цей вплив і кіно, телебачення... і театр”.

У 20-ті роки Малевич, вже професор, призначений директором Інституту художньої культури. Однак після 1927 року в його трудовій книжці все частіше і частіше змінювалися записи про його місця роботи. Тому він охоче відгукнувся на запрошення Київського художнього інституту. У Києві Малевич створив нову серію яскравих барвистих малюнків, до його картин знову приєднався і український відголоск. Коли в Петербурзі та Москві вже відмовлялися друкувати його статті, у Києві та Харкові, завдяки ректору художньог інституту Врону і главу українського наркомпросу Скрипнику, Малевич дістав повне сприяння. У думках майстра спливало таке бажання, як повернутися сюди назавжди.

Але 29-го року розпочалася боротьба проти буржуазної інтелегенції, і ті, хто за рік не встигли виїхати за кордон, потрапляв у застінки НКВС. Малевича заарештували як німецького шпигуна, у терміновому порядку відкликавши з персональної виставки в Німеччині. Він залишив там картини, які на батьківщину так і не повернулися.

Але, на щастя, друзям вдалося визволити художника. Жив він у Москві, намагався повернути картини. Стомлений, голодний, вже хворий майстер писав у листі київському другові:”Більше не хочу бути українцем! Шо це за нація, яка втратила всю совість і тактовність. Що ви всі з Купоном (прізвисько директора Київської художньої галереї, перетвореної пізніше на Музей російського мистецтва) зробили з моєю виставкою. Ледве-ледве через три роки через профспілку виручив свої малюнки. Але цього мало. Цей Купон залишив собі три малюнки, які я не можу добитися повернути. Він залшив їх для придбання ї буде їх купувати до кінця світу... Через сто років я зможу отримати ці гроші. Мені вони потрібні зараз, картини також. Я визначив їм останній термін 1 червня, але ніхто не відповів мені із канцелярії. Як подохли...”

Картини київська галерея не купила, не зумів тодішній директор Федір Кумпан знайти гроші. Тому в Україні не збереглося жодної роботи Малевича.

Згодом великий майстер авангарду помер, точніше у 1935 році, через хворобу.