З-поміж тих, хто свято оберігає його і плекає, - сім'я Чернявських: батько - В'ячеслав Михайлович, мати - Наталя Костянтинівна, два сини, як соколи, - Андрій та Ілля і дві писанки-дочки близнята Оленка та Ганна.

У сімейного воза - четверо коліс

Наталя і В'ячеслав були єдиними дітьми у своїх батьків, однак пестунчиками їх не назвеш - обох виховували бабусі. Наталя залишилася без мами сиротою, коли їй виповнилося лише дев'ять років. Фактично бабуся Гелена вела її за руку до повноліття і заміж видавала, після онуків бавила. А Славині батьки все життя кочували по військових гарнізонах, і казки йому розповідала бабуня. Отож обоє відчули на собі, як то жити у світі, не маючи ні брата, ні сестри. Утім, у Наталі була сестричка-близнючка, яка рано, як і мама, померла.

- Мені завжди хотілося мати велику щасливу сім'ю, - розповідає господиня дому. - Бог послав нам двох синочків -Андрія та Іллю. А я мріяла ще бодай про одну донечку. Якось побачила по телевізору передачу про дитбудинок і почала вмовляти чоловіка удочерити дівчинку. Та невдовзі вже носила під серцем дитину, і лише в пологовому будинку з'ясувалося, що на світ проситься не одне дитятко, а двоє - дві дівчинки.

Так у Чернявських з'явилися Оленка та Ганнуся. Чотирьом у однокімнатній квартирі було тіснувато, а тут ще двоє ліжечок треба десь поставити. Наталя Костянтинівна відважилася відправити телеграму генеральному секретареві ЦК КПРС Михайлові Горбачову: «Прошу записати на особистий прийом матір чотирьох дітей. Живемо в 15 квадратних метрах». І її почули - невдовзі Чернявські переїхали в чотирикімнатну квартиру на Харківському масиві, де мешкають дотепер. Але вже їх восьмеро - добавилося дві невістки, Леся та Олена. Така собі чималенька сімейка, нетипова для нашого сьогодення, адже здебільшого у сім'ях - по 1-2 дитини. І то кажуть, що економічно важко їх виховувати. А пані Наталя, навпаки, з того лише тішиться. Особливо у свято, коли за сімейним столом тіснувато, зате весело.

- Я ніколи не скаржилася, що нам сутужно, - усміхається. - Бо ж нікому було жалітися, хіба що чоловікові. Але труднощі долали завжди разом. Виручала фазенда - хатинка з 25 сотками землі в селі під Переяславом-Хмельницьким.

Годував сім'ю город. Чого лишень не родило на ньому! Пололи гуртом. Мама виділяла кожному по два рядочки, мовляв, прополіть - і тоді грайтеся досхочу. Андрійко впорувався першим, останнім залишав город Ілля, зате його грядочка була найчистішою - до кінця літа не виростав бур'ян.

Не зогледілися батьки, як сини стали парубками. Вступили у ВНЗ, але фінансова скрута в сім'ї змусила Андрія покинути муніципальну академію - почав працювати слюсарем-механіком на заводі разом із батьком. Туди ж невдовзі прийшов і молодший. Ілля заочно закінчив інститут, а брат готується вступати на механічний факультет Університету харчових технологій. На цьому наполягає дружина Леся. Андрій змалку захоплювався військовою зброєю - разом із київським клубом толкієністів побував у різних куточках України. Нині сам керує історичним клубом - будує фортеці, виготовляє лицарське спорядження. Леся також має до цього при страсть, вона - чудова фехтувальниця.

- Чиїсь діти зношують по кілька пар взуття за рік, - розповідає мама, - а мій син у «боях» - три шоломи. Я також долучалася до його захоплення - шила сорочки, брюки. Взагалі, зі швейною машиною дружу з малих літ. Моя мама вміла гарно шити.

- Тож самі і ваші дівчатка, либонь, завжди модно одягнені?

- Принаймні, намагаємося не відставати від моди. До речі, ми навчаємося в одному інституті. Вони закінчують п'ятий курс інституту інвестиційного менеджменту, а я екстерном здобуваю тут спеціальність. Це моя третя освіта, і відчуваю, що цього замало, ще треба закінчити лісотехнічний. Щоб бути висококласним дизайнером.

У пані Наталі перша освіта -технічна, але її завжди вабила природа. Тож коли приятелька запропонувала піти на курси ландшафтного дизайну, одразу погодилася, бо це те, про що вона давно мріяла. Тепер сама викладає на цих курсах. Сподівається, що колись доведе до ладу і свою хатину в селі: прокладе доріжки, висадить кущі, дерева, квіти, а ось у самій хаті не хотілося б кардинально все змінювати - піч залишить, адже страва, приготовлена в ній, така смачна. І взагалі тут так хороше завжди, як у далекому дитинстві.

Урятована ікона від лиха береже

Ганна та Оленка люблять розповідати легенди свого роду, які мама зібрала та записала. Спогади ті сягають часів кріпацтва. Ось одна з них: жив собі пан і мав дочку, яка закохалася у простого конюха. Батько був проти таких взаємин, і молоді обвінчалися без його благословіння, сподіваючись на прощення. Та він і на поріг їх не пустив. Молодий кучер запряг коней і поїхали вони світ за очі. У любові народилися потому шестеро дітей. Вікентій Поляковський, один із них, був прадідом пані Наталі. Він жив на хуторі Миколаївка Макарівського району на Київщині, мав семеро дочок і сина. Гелена, бабуся, стала для Наталі Костянтинівни водночас і матір'ю, адже виростила її, сирітку, у світ вивела. Була дуже шляхетною, побожною, мудрою, ніколи й словом не обмовилася про свою гірку долю. Вийшла заміж за Павлуся Кобилянсь-кого, який також із старовинного польського роду. їхні портрети й дотепер прикрашають дім. А ще господиня показала мені стару пошматовану ікону Богородиці. Під час Громадянської війни в хату вдерлися грабіжники і Геленина сестра зірвала ікону зі стіни, ножем вирізала її з рами - заховала під нічну сорочку. Чернявські вірять, що саме ця Богородиця донині оберігає їхній рід від лиха.

- Неподалік Фастова жив шляхтич Кобилянський, - веде далі розповідь Ганна. - Якось він насипав у горщик золота та й закопав заощадження в саду. І треба було йому посваритися із сусідом за межу. Судилися за неї дуже довго - усі гроші потратив на суди. Доведений до відчаю, розорений шляхтич пішов миритися із сусідом й проситися до нього на роботу. Але той не посмів узяти до себе панича. Спересердя Кобилянський спалив у печі документи і мовив: «Ось тепер я ніхто». Сусіди після того помирилися.

- А той горщик із золотом, - додає Олена, - і досі шукають у саду, що поряд з нинішнім шкільним подвір'ям. Павлусь геть забув, де його закопав... А ось іще одна бувальщина - про гарбуза.

...Красива Гелена полюбила Франека, але братова не дозволяла їм одружитися. Він засилав сватів до інших дівчат, що були на виданні, та жодного разу так і не зміг нікого посватати. Бо спритна братова дружина, поки він випивав могоричі, чіпляла нишком до його воза гарбуза. Щасливий парубок виходив із хати з рушником, але його веселий настрій вмить пропадав, коли сідав на воза. Рід В'ячеслава Чернявського ведеться від графа Чернецького. На жаль, про діда Андрія Чернявського ніяких документів не залишилося. Він загинув у Другій світовій, визволяючи Польщу.

Дім із цеглинок любові

У вітальні на найпочеснішому місці - старе піаніно. Йому вже понад сто років. Колись вчилися грати на ньому Андрій, Ганна та Оленка. Тепер торкаються його клавіш, коли збираються за святковим столом. Старе піаніно оживає дивними мелодіями. Співати в родині люблять усі. І гостей у домі чимало. Мама Наталя частує їх смачними пиріжками, шашликами, уральськими біляшами. їх навчилася готувати у В'ячеславової бабусі. Рецепт такий: «Тісто дріжджове порізати на шматки -трохи більші, ніж на вареники. На середину плескача покласти чайну ложку фаршу, з'єднавши кутики тіста у квітку. Біляш з маленьким «віконцем» смажать на сковороді, кладучи «віконцем» донизу, і накривають кришкою. Готові складають у каструлю і дають їм «постаріти» під кришкою 5-Ю хвилин».

- Любимо виїжджати гуртом на природу, - розповідає господиня дому, показуючи фотографії.

- А це хто купається в ополонці? - дивуюся, роздивляючись чергове фото.

- То у вас є моржі?

- Лише одна моржиха, - поправляє господар, дивлячись у бік дружини. - Я поки не наважуюся. Мені взимку ліпше ходити в кожусі.

Наталя і В'ячеслав уже ЗО років разом. У сім'ї всього буває: і сонце, і дощ, і злива, і урагани, але для них головне, що над усім цим - яскрава веселка, зіткана із кольорів любові, взаємоповаги, терпіння. Вміти любити - то великий талант, дар Божий. З цеглинок любові будували і будують свою сім'ю Чернявські. Це також родинна традиція.

Валентина Брязгунова, «Вечірній Київ»