Коли дев’ятирічну Наталю взяли у прийомну родину, вона не вміла навіть до пуття читати. Минув рік. Зараз дівчинка знає напам’ять казку про царя Салтана. Її прийомна мама Валентина Гладун переконана: тільки родина може розкрити здібності сиріт, повернути їм любов до життя.

Майже всі діти із сиротинця мають затримку в психоемоційному розвитку. Колективне виховання не може компенсувати відсутність батьківської любові та родинного затишку. У такому закладі дитина не отримує необхідних соціальних навичок, а без них пристосуватися у дорослому світі, створити власну повноцінну сім’ю вкрай складно.

— Хоч би яким гарним був сиротинець, малюк там нещасливий, — каже психолог Олена Птушко, 37 років. — У нього розвивається так званий синдром шпитальних дітей. Про вихованців дбають: годують, одягають, миють, вчать. Проте не пестять, як мама, не цілують, не обіймають. Діти не знають любові.

Протягом п’яти років після випуску кожний п’ятий вихованець сиротинців стає безпритульним. Кожен другий вчиняє правопорушення, а кожен сьомий намагається накласти на себе руки. Про це свідчить статистика Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту.

На Заході вже давно переважає система виховання сиріт у дитячих будинках сімейного типу та прийомних родинах. У нас вони з’явилися 1998 року. Відтоді створено 156 будинків сімейного типу, вже існує 192 прийомні сім’ї.

— Прийомна родина може взяти на виховання не більше чотирьох дітей, а дитбудинок сімейного типу — від п’яти до десяти. Але в обох випадках батьки-вихователі не мають прав біологічних батьків. Малюк зберігає статус сироти й користується всіма пільгами, — пояснює директор департаменту з питань дітей Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту Людмила Волинець, 44 роки. — На відміну від усиновлених дітей, він має змогу повернутися до своїх справжніх батьків. Приміром, якщо біологічних маму чи тата поновлять у батьківських правах.

За оцінками експертів, в Україні від 150 до 200 тисяч сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. З них у дитячих будинках сімейного типу та прийомних родинах зростають 1800 дітей. Протягом року планують влаштувати в такі сім’ї ще 2–2,5 тисячі, каже Людмила Волинець.

Невдовзі восьмеро сиріт мешкатимуть у сімейному дитбудинку на Печерську — престижному районі Києва. Районна влада надала відремонтоване приміщення колишнього дитсадка на першому поверсі житлового будинку. Меблі та квартплату теж взяла на себе. Господинею в цьому домі буде Ірина Гаврилюк, 39 років, яка викладала малювання в школі. Тепер вона залишить роботу. Забезпечуватиме власну 11-річну доньку і сиріт її чоловік.

— Ми пройшли спеціальну підготовку, працювали з психологами, спілкувалися з батьками, які вже виховують прийомних дітей чи працюють у таких сімейних дитбудинках. Переважно це глибоко віруючі люди, — каже Валерій Гаврилюк, 43 роки.

Сімейному дитбудинку держава зобов’язана надати приміщення, а ось прийомні сім’ї мають забезпечити себе житлом самотужки.

Від січня цього року соціальна допомога дітям-сиротам до шести років становить 800 гривень на місяць, старшим — 1028. З цих грошей батьки можуть витратити на себе 35% — це їхня заробітна плата. Сума залежить від кількості прийомних дітей. Проте для прийомних батьків вона не може перевищувати півтора прожиткового мінімуму (744 гривні), а для батьків у дитбудинку сімейного типу — п’яти прожиткових мінімумів (2480 гривень).

Такі батьки працюють цілодобово, без лікарняних, відпусток і вихідних. Тому не варто побоюватися, що прийомними батьками ставатимуть заради грошей.

Відмовити людям, які хочуть стати прийомними батьками, можуть через судимість чи хвороби, незадовільний матеріальний стан чи відсутність житла. Охочих нажитися на дітях чи просто морально не готових до такої діяльності мають відсіювати ще під час спеціального навчання. А соціальні служби повинні постійно наглядати за кожною прийомною родиною чи сімейним дитбудинком.