“Принцип команди” і загадка київського виборця (оновлено). Частина перша. Частина друга

ЧАСТИНА ПЕРША

І не випадково. Адже політична конфігурація, яка склалася у столиці після обрання Київради та міського голови, виглядає щонайменше дивною, якщо не абсурдною. А на вулицях уже де-не-де з‘явилося невивезене сміття, чимале число зупинених торік будівництв поволі набуває другого дихання, транспорт ходити краще не став, нарешті (дрібничка, але показова), продовжується – попри всі балачки – варварське знищення безпритульних тварин у місті, започатковане ще за Омельченка.

То ж яке пояснення шукати тим процесам, які відбуваються на наших очах? І хто ж таки винен у нагромадженні нового негативу у столиці вже після 26 квітня 2006 року?

Ясна річ, на цю тему можна написати докторську дисертацію з соціології чи політичної психології (і не одну), але обмежимося тільки одним виміром проблеми. І спершу вдамося до теорії.

Вперше цього року вибори до місцевих рад проходили на основі партійно-пропорційних списків, тобто політичні партії та їхні блоки висували своїх кандидатів і виборці голосували за ці списки, в ідеалі керуючись як наявністю серед кандидатів яскравих особистостей та вмілих менеджерів, так й ідеологічними засадами та програмами дій політичних сил. Головна перевага, яка, на думку авторів змін до закону про місцеві вибори, пов‘язана із новим електоральним принципом, полягає в переході у міських, сільських та селищних радах від принципу “кожен за себе – один голова за всіх” до принципу командної гри.

Воно й зрозуміло: мажоритарна виборча система стимулювала проходження до місцевих рад численних “незалежних депутатів”, які робили акцент на роздачі виборцям гречки і цукру та на ремонті дитячих майданчиків і дверей під‘їздів. Далі всю свою каденцію ці депутати займалися справами власного бізнесу, згадуючи про електорат тільки напередодні наступних виборів.

Зрозуміло, що такими депутатами зазвичай успішно маніпулювала місцева державна адміністрація, натомість виборці у кращому разі могли “прокатати” депутата на чергових виборах, бо інших засобів впливу на “незалежного” – передусім від електорату – народного обранця не існувало (бо ж до “дзьобання” у пресі ці обранці врешті-решт непогано призвичаїлися).

Теоретично партійно-пропорційні вибори мали покласти всім цим неподобствам край. До місцевих рад повинні були прийти команди однодумців, захищені від сваволі місцевих князьків потужними загальнонаціональними партійними структурами. А у разі негідної поведінки депутатів місцевих рад приструнчити їх могли б партійні лідери, зацікавлені у стабільному рейтингу очолюваних ними політичних сил (адже справа не тільки в тому, скільки депутатів ти маєш у Верховній Раді, скільки від тебе міністрів та губернаторів у виконавчій владі; справа ще й у тому, скільки людей на твій перший поклик вийде по всій Україні на маніфестації протесту, який ступінь змобілізованості твого електорату).

Іншими словами, ради (в тому числі й Київрада) мали запрацювати значно ефективніше, а депутати перестали б прогинатися перед головами держадміністрацій, якби...

Якби йшлося не про Україну у її теперішньому стані.

Видається, партійні та блокові лідери як загальнонаціонального, так і регіонального рівня вкрай недооцінили потребу формування на місцевих виборах списків не за принципом “паровозик плюс грошові мішечки”, а за принципом команди. Що вийшло майже у всіх політичних сил? Знакові постаті у першій п‘ятірці на виборах до органів місцевого самоврядування, грошовиті люди у другій-третій п‘ятірках (щоб не дратувати електорат їхніми іменами), звичайно, “зоряні імена” на чолі списків цих політичних сил на державному рівні плюс загальні слова щодо перспектив соціально-економічного розвитку міста (села, селища, району) – і все.

Винятки з цього правила були не такі вже й численні, і далеко не всі вони були вдалі. Скажімо, партія “Віче” навіть цілу книгу про план розвитку України створила – то й що? Книга добре, але слід робити багаторівневі програми, адресовані конкретним групам виборців, адаптовані до сприйняття кожною з цих груп. Звичайно, це робота марудна, копітка, але якщо її не починати робити за місяць до старту виборчої кампанії, а значно раніше, то є шанс успішно використати цей важіль впливу на масового виборця.

Вдалий виняток – система дій “Громадського активу Києва” на виборах до Київради. Тут поєднувалися відверта демагогія (мовляв, партіям не місце у раді, треба обрати “незалежних депутатів”, от ми і є тими “незалежними”, а те, що ми створили наш ГАК на основі між партійного блоку, на це не звертайте увагу!) та суто прагматичні, корисні для киян акції і видання (взяти хоча б методичні розробки щодо вірного поводження з чиновниками). Були вдалі знахідки й у БЮТ, плюс до того в цьому випадку вдало “допомагали” автори брудних наклепів на блок та його лідерку, чия продукція тиражувалася масовими накладами.

Та головне – навіть не якість і доступність для виборця ідеологічної та програмної літератури, розробленої політичними силами. 2006 року з‘ясувалося, що більшість списків кандидатів на місцевих виборах зовсім не є списками команд. Адже що таке “команда”? Тлумачник дає таке пояснення цього слова: “Тимчасова або постійна організація для виконання певних обов‘язків або робіт”.

Ясна річ, “постійність” – це поняття досить умовне, але у разі політичної діяльності постійна організація – це фракція або партія, яка хоча б доживає від одних виборів до інших у більш-менш стабільному стані та складі і здатна відзвітуватися перед виборцями за виконання (чи невиконання) взятих на себе зобов‘язань.

А що ми маємо вже не лише у Київраді, а й у масштабах усієї України? Повний розпад блоку Пора-ПРП – одного з найбільш перспективних, на думку ряду експертів, політичних утворень останніх років. Чи то амбіції хлопців заїли, чи то дихання їм не вистачило для стаєрського забігу, чи то хтось уже перекупив частину учасників блоку (а інші побігли продаватися до другого “хтося”), чи, можливо, діють усі чинники разом – але факт є факт. Маємо чималу кількість обдурених виборців і відсутність політичних перспектив для більшості очільників блоку (хоча вони, можливо, думають інакше, але виборці не забудуть зради зразка весни 2006 року, - а якщо і забудуть, то їм вчасно нагадають).

Та що Пора-ПРП – маємо відверте небажання більшості “генералітету” й “старшого офіцерського складу” блоку “Наша Україна” працювати в тому форматі, за який голосував виборець (і це засвідчують дані соціологічних опитувань) – у форматі “помаранчевої коаліції”. Чи не виглядає таке небажання відвертим ляпасом виборцеві і так само руйнацією принципів командної дії?

Власне, у Київраді фракція “Нашої України” довела свою “антипомаранчевість” до логічного завершення, вступивши де-факто у “сіро-буро-блакитну” коаліцію навколо міського голови Леоніда Черновецького разом з депутатами від Партії регіонів, Народного блоку Литвина і т.д. Хоча чи буде стабільною ця коаліція, якщо вона складається із “антикомандників” – скажімо, таких, як більшість членів списку блоку Пора-ПРП, які брутально “кинули” свого лідера Віталія Кличка, без котрого не опинилися б у Київраді, і побігли шукати ласки у нового мера?

Утім, Леонід Черновецький має-таки у Київраді власну не надто велику, але згуртовану команду, і цим він вигідно відрізняється від свого попередника, що віддавав перевагу “незалежним” депутатам, з якими після їхнього обрання проводилася відповідна робота – їм пояснювали, хто в домі хазяїн, а відтак з більшості мажоритарників можна було “ліпити” будь-які політичні угруповання.

Непогано, принаймні поки що, виглядає і фракцію БЮТ, хоча деякі політики пророкували їй розпад уже наприкінці квітня. Але... Так чи інакше, сподівання на чітку командну гру всіх суб‘єктів нової Київради не справдилися – ідеологія та згуртованість поступилися у багатьох прагненням долучитися до владних посад і до розподілу власності. Дехто називає це “рефлексом устремління до корита”. Можливо, не все так брутально, але...

Саме тому новій міській владі, мабуть, не до сміття на вулицях і не до нещасних тваринок. Є речі важливіші за інтереси киян і за власні обіцянки виборцям! А що доведеться відповідати перед виборцями – так на той час уже сформуються зовсім інші виборчі блоки, ніж нині, - так, очевидно, міркують деякі персонажі столичної політики. Чи мають вони рацію, розсудить виборець, а тим часом “корито” посилає потужні імпульси у міський політичний простір.

З іншого боку, у тому, що столиця одержала не зовсім ту (або зовсім не ту) владу, за яку голосувала, винні не тільки політики. Адже лише наївні люди можуть вважати, що фахові політичні діячі після 2004 року всі, як один (чи хоча у своєму “помаранчевому” сегменті) втратили здатність дурити народ. І лише наївні люди (чи фанатики В.А. Ющенка) не помічали того факту, що “Наша Україна” не є політичною командою, тобто нездатна на ефективні дії з виконання взятих на себе зобов‘язань.

Але про все це і про те, що ж робити городянам у цій ситуації, з меншою кількістю теоретичних викладок і більшим – конкретних фактів, - у наступній частині.

ЧАСТИНА ДРУГА

Одне за одним у ЗМІ з‘являються повідомлення, що новий київський мер Леонід Черновецький підбирає собі заступників з “регіоналів” і взагалі – формує команду невідь із кого, включно з політичними маргіналами, тобто невдахами парламентських і місцевих виборів. А ще розказують, що Київрада вже встигла зануритись у першу (та чи останню?) кризу.

Як повідомив 24 травня 5-й канал, точна дата збору депутатів на нову сесію невідома навіть кулуарам мерії, які зазвичай знають усе. Тим часом нерозв‘язаними залишаються земельні, бюджетні, тарифні й інші пекучі проблеми. З часів Леоніда Косаківського, тобто середини 1990-х, таких тривалих пауз у сесіях не було (якщо не йшлося про час літніх вакацій). І такого жмутку проблем, очевидно, також.

Замість сесій та діяльності постійних структур Київради тим часом мер придумав іншу форму роботи – він збирає лідерів фракцій, щоб поговорити про утилізацію сміття, про контроль за гральним бізнесом, ліквідацію заторів та якість питної води. Результатом стає створення депутатських груп з кожної проблеми. Такі “посиденьки” начебто обіцяють перетворити на щось постійне і проводити двічі на місяць.

Але ж хіба це нормальна робота столичного самоврядування?

Проте звинувачувати в чинному стані справ тільки міського голову й депутатів Київради не випадає. Виборцям варто не лише критично ставитися до місцевої влади, а й самокритично подивитися на себе, на свою електоральну поведінку, яка немалою мірою спричинилася до теперішньої кризи у столичній раді і може мати наслідком досить масштабну кризу у столиці.

І справа навіть не у тому, на які “гачки” піймалися наче досвідчені київські виборці, проголосувавши за Леоніда Черновецького. Справа у тому, що це голосування було вкрай непослідовним. Тому хто б не був на місці Черновецького, він був би змушений діяти хаотично, непослідовно і навіть абсурдно.

Кияни вдруге наступили на ті самі граблі. Адже обирати треба мера не як самотнього лицаря без страху і докору, а як політичного діяча з потужною командою. А відтак дуже дивною під оглядом демократичних принципів (які мусять бути передусім не на папері зведення законів, а в головах громадян) виглядає ситуація, коли кількість голосів, подана за кандидата на посаду міського голови і за його блок чи партію, відрізняється у кілька разів.

Згадаймо: Леонід Косаківський був обраний головою Київради (тоді це була центральна посада у місті) 1994 року, впевнено перегравши кандидата від Народного Руху Володимира Черняка. Але у самій Київраді від самого початку утворилася міцна рухівська більшість. Цю більшість Косаківському не вдалося зламати, адже вона спиралась на підтримку однієї з провідних політичних сил країни і на підтримку більшості політично активного населення столиці.

В результаті робота Київради виявилася заблокованою; контакту між головою Київради (який виконував одночасно і функції керівника місцевого самоврядування) не було ніякого. Київ увійшов у кризову смугу, яка негативно відбилася на житті майже всіх киян. Вихід з цієї кризи виник тільки тоді, коли президент Кучма на основі Конституційного договору призначив Олександра Омельченка главою міськдержадміністрації. Тоді більшість Київради підтримала Омельченка. Але все одно робота міськради була заблокована: адже її за законом міг збирати на сесію лише міський голова, який цього не хотів робити. Отож столичне самоврядування животіло на межі, а часом і за межею законності аж до виборів нової Київради (за новим виборчим законом) у 1998 році.

Тепер до певної міри ситуація повторилася. Леонід Черновецький, здобувши посаду міського голови, одержав приблизно вдвічі більше голосів, ніж його власний блок. Про що думали виборці, голосуючи за Черновецького і за НУ чи Блок Литвина одночасно – і тим самим позбавляючи свого обранця можливості спертися на потужну та згуртовану команду? Важко сказати, але саме виборці позбавили Черновецького можливості спертися на потужну фракцію у Київраді, а оскільки внаслідок певних особливостей характеру та політичної орієнтації новий мер не зумів налагодити нормальних стосунків з найпотужнішою фракцією ради – БЮТ – він просто-таки змушений був іти на співпрацю з “регіоналами” та політичними маргіналами, себто виборчими невдахами.

Справа, власне, не в Черновецькому і не в Косаківському. Справа у виборцеві. Якщо ти обираєш того чи іншого претендента на міського голову – обов‘язково голосуй і за його команду. Інакше твій кандидат змушений буде пристосовувати себе до обставин, а не обставини до себе.

Така сама, як із Черновецьким, ситуація і з Віталієм Кличком. Блок його імені на основі Пори-ПРП набрав у два з половиною рази менше голосів, ніж сам Кличко як кандидат на посаду міського голови. Так що у разі перемоги Кличка були б ті самі проблеми, що й у Черновецького. З тією різницею, що йти на уклін до “регіонів” Кличко не став би – не той характер, а, за європейськими звичками, звернувся б до фракцій, які мають найбільшу підтримку з боку киян і близькі йому ідеологічно. Проте власної потужної команди Кличко все одно не мав би – не в останню чергу “завдяки” виборцям (тут ми абстрагуємося від персональних якостей депутатів від списку блоку Пора-ПРП, розглядаючи питання, як то кажуть, in general.

І тут не порятують посилання, що, мовляв, “люди голосують за сильні особистості, а не за партійні програми” чи “хто там буде читати ті програми, а лідер – ось він, перед очима”, мовляв, “які там команди, хто хоче, завжди згарбузує команду з тих, хто трапиться під руку”. Якщо ви, шановний виборцю, орієнтуєтесь тільки на “подобається – не подобається”, а не зважаєте на те, що конкретного пропонує вам політик, то голосуйте виключно за Віктора Януковича. Вдумайтесь тільки: “покращення вашого життя вже сьогодні”. А як із завтрашнім днем? Чи “об завтрєм базара нє било?” Але ж який “красавец мужчина”! Які у нього гарні авто і костюми! Який у нього завжди впевнений вигляд, навіть тоді, коли йдеться про Анну Ахметову чи про Великдень на початку великого посту!..

Ясна річ, певний відсоток плебсу серед виборців буде завжди. Певна річ, плебс завжди купуватиметься на “хліб і видовища”. Останнє гарантують своєю поведінкою “сильні лідери” певного ґатунку, а перше ці самі лідери роздають у вигляді гречки, цукру та консервів. Але, попри те, що плебс завжди був і буде, він мусить становити незначний відсоток населення сучасної європейської столиці. Справа тут не тільки у майновому цензі; головне – це ментальні настанови. Поки всі кияни не навчаться зважати не тільки на абстрактні обіцянки і на пайки, а на конкретні речі – які, скажімо, пропонує кандидат впровадити міські збори й податки, як вони будуть розподілятися, який механізм контролю за цим розподілом існуватиме і так далі – виборці будуть не більше, ніж плебсом. З відповідними наслідками для свого майбутнього.

Таким чином, ми вийшли на важливий урок місцевих виборів: якщо ви хочете, щоб було з кого спитати за порядок у місті (чи було кого за це похвалити), обирайте мера разом з потужною командою, здатною забезпечити функціонування всіх структур місцевого самоврядування як цілісного організму.

А ще зважайте не тільки на чинник “хліба й видовищ”, а і на начебто нудні, “бухгалтерські” розклади, які вам пропонує (або не пропонує, що не менш важливо) кандидат та його команда. Зрештою, виборець за умов демократії має право вирішити, що популістські обіцянки та роздача гречки важливіші за принципи формування міського бюджету і владної команди – але чи варто в такому разі скаржитися, що все погано?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність” – спеціально для "КИЯН"

фото Толстый и Тонкий/"КИЯНИ"