Чи потрібні Києву власні ЗМІ?

Останні півтора роки в Україні всі, хто вважає себе демократом, ведуть запеклу боротьбу за повне, беззастережне й остаточне роздержавлення засобів масової інформації. Микола Томенко у бутність свою віце-прем‘єром говорив про це як про вирішену справу. Михайло Бродський наголошував на потребі такого роздержавлення, як на загальнодержавному, так і на столичному рівнях, під час виборчої кампанії. Леонід Черновецький одразу після здобуття посади київського мера заявив, що ближчим часом відпустить ЗМІ, засновниками яких є місто, у вільне плавання.

Нарешті, днями з ініціативою щодо продажу всіх державних та комунальних газет виступило Міністерство юстиції України, яке розробило проект закону “Про реформування державних і комунальних друкованих ЗМІ”. Згідно із цим проектом, передбачений вихід держорганів зі складу засновників друкованих видань, а також подальша приватизація їхнього майна.

Мотивація цього кроку проста: за словами заступника міністра юстиції Лідії Горбунової, головне завдання законопроекту – звести до мінімуму можливості маніпулювання друкованими ЗМІ з боку держави та посилити гарантії свободи слова в Україні. У той же час, як наголосила Горбунова, дуже важливо забезпечити право трудового колективу на безоплатне придбання майна редакції, але тільки за умови збереження його цільового використання. Власне, приблизно такою ж була аргументація і в усіх її попередників.

Заплановану реформу Мін‘юст пропонує проводити з урахуванням даних медіа-карти, до якої входить список друкованих ЗМІ із зазначенням належного їм майна. Формування медіа-карти покладено на Державний комітет із телебачення та радіомовлення. На сьогодні в медіа-карту включено 760 державних і комунальних друкованих ЗМІ, на які цього року передбачено фінансування із місцевих бюджетів у розмірі 77,4 мільйона гривень. У Мін‘юсті наголошують: законопроект дозволить держорганам видавати лише офіційні відомості, бюлетені та вісники з публікації нормативно-правових актів і рішень.

Власне, вже існують в Україні й полігони, на яких запропонований Мін‘юстом план успішно реалізований. Скажімо, Чернівецька область, де ще торік практично вся преса перейшла на “вільні хліби”, хоча дехто й ремствував та сподівався на продовження бюджетного фінансування.

Проте, як зазначають скептики, намір Мін‘юсту після його реалізації може призвести до припинення існування багатьох обласних газет. Якщо потужні міські видання ще якось і втримаються на плаву, хоча частина з них і загине, то після втілення закону в життя дрібна регіональна преса просто піде на дно. Адже вижити без бюджетної підтримки вона не зможе, а розраховувати на прибутки від реклами та кошти від передплатників також не варто, оскільки у провінції обсяг рекламного ринку здебільшого незначний, і від цього нікуди не втечеш. А передплачувати місцеву пресу за реальну ціну у тій самій провінції більшість громадян не має змоги – надто це б‘є їх по кишені (на Буковині у цьому плані ситуація дещо інша – там чимало народу їздить на заробітки на Захід, отож їхні справжні доходи більші за середні по країні – з усіма наслідками, що звідси випливають).

Але Чернівецька область має ще одну відмінність від більшості України. Вільна українська преса там започаткована понад століття тому. Своє існування вона припинила улітку 1940 року після вступу на Буковину Червоної армії і відновила улітку ж 1990 року. Газета “Час”, скажімо, навіть розташувалася у тому самому приміщенні, яке обіймала до початку “збільшовиченої ери”.

І не дивно, що статечні сивочолі ґазди відновили передплату на газети з тими назвами, які вони читали ще за часів юності. Що не кажіть, якщо не пішло ще з життя покоління, котре знало смак вільного слова і вільної політичної дії, це стає більш чи менш потужним чинником життя наступних генерацій. Одна з моїх бабусь, маючи гарну пам‘ять, переказувала близько до оригіналу сюжетні перипетії Винниченкової “Сонячної машини”; друга, котра, на жаль, теж уже пішла від нас, встигла цілком свідомо проголосувати у грудні 2004 року за Ющенка і попередити: коли я була гімназисткою, то теж стрибала від радощів на площі і кричала – “Свобода! Свобода!”, а он як воно потім повернулося...

Коли людей, котрі передають нащадкам пам‘ять про незбільшовизоване минуле, досить багато, це створює неперервність традиції. На Буковині така неперервність існує, хоча, звичайно, тут також не обходиться без зрозумілих проблем – адже радянська влада таки вміла штампувати радянських людей.

Є така неперервність і в ряді інших західних областей країни. Але ж абсолютна більшість населення України, включно із 80-літніми співгромадянами, виросло в атмосфері зовсім іншій, а відтак значення самому факту наявності вільного слова воно не надає. Тим часом ми на прикладах недавнього минулого добре знаємо, що номінально незалежні і приватні видання можуть бути зовсім не вільними, що для керування такими виданнями у влади існує безліч важелів – від податкової адміністрації до “темників”, що “п‘ятихвилинки ненависті” на приватному телебаченні можуть проводитися поза бажанням власників каналу і т.д., і т.п.

Отож, гадаю, із сказаного вже зрозуміло, що демократичність і незалежність преси зовсім не перебувають у прямій залежності від форми власності на цю пресу (як і на інші ЗМІ). Згадайте-но: коли преса у Києві була більш вільна – наприкінці 1980-х і на початку 1990-х, коли вона формально ще не була приватизована, чи на початку 2000-х, коли майже всі провідні видання стали приватною власністю?

Голих дівок стало більше, це так, щиро опозиційні видання почали дозволяти собі лаяти владу останніми словами, теж так, а от як середнє, пересічне, типове видання? Боюся, тут порівняння буде зовсім не на користь 2000-х...

Але головне не в цьому. Головне – у двох важливих чинниках, які не враховуються прихильниками швидкої та негайної приватизації ЗМІ. Перший з них полягає в тому, що Україна – це не тільки посттоталітарна, а ще й постколоніальна держава. Це накладає істотний відбиток на всі процеси, що тут відбуваються. Один із найважливіших вимірів цього відбитку зветься “інформаційним імперіалізмом” та “неоколоніальною експансією”.

Не треба думати, що Україна тут якийсь виняток – ці процеси давно відомі у світі і зазначені поняття вигадані не українськими буржуазними націоналістами та не марксистами-ленінцями. Вони впроваджені в теорію дослідниками з країн “третього світу”  на ґрунті осмислення суспільної практики у цих країнах. А відтак прихильникам, скажімо, негайної приватизації всіх телеканалів варто було б вивчити досвід Індії, яка фактично вже вийшла з “третього світу” і стала однією з найбільш передових у сенсі розвитку науки й сучасних технологій країн. Але лібералізація ринку електронних ЗМІ, як і зовнішньої торгівлі та важкої індустрії, була проведена там не так давно.

Та що Індія – погляньмо на пострадянські терени. Чимало часу російські видання в Україні продавалися дешевше, ніж у себе в країні – чи це була випадковість чи протекція з боку своєї держави? І чи не існують зараз інші форми протегування цим виданням з боку Кремля, враховуючи повну безконтрольність використання десятків мільярдів доларів у різноманітних “стабілізаційних” та “особливих” фондах РФ? А тому – чи вистоять полишені на самоті з підтримуваними “кремлівськими чекістами” конкурентами роздержавлені і викинуті у хвилі квазівільного ринку українські видання (про спонсоровану вітчизняними олігархами пресу я просто мовчу...)?

Другий чинник не менш важливий. Справа в тому, що видання, радіо й телебачення, серед засновників яких є органи місцевого самоврядування Києва (як й інших міст, містечок і сіл) – це зовсім не державні ЗМІ. Смішно, але навіть Мін‘юст не розуміє принципової різниці між державною та комунальною власністю. Ба більше: навіть Конституція України не всюди вирізняє три (а не дві) основні форми власності: приватну, державну та громадську (в т.ч. й муніципальну).

Міська громада має право на володіння об‘єктами, які не можуть (і не повинні) бути ані “роздерибанені” приватниками і використані ними, виходячи з власних інтересів. Оскільки без цих об‘єктів неможливе повноцінне функціонування міської чи селищної інфраструктури, ані взяті під контроль державою – бо ж остання зазвичай вкрай неповоротка, коли йдеться про кількасот мешканців якоїсь там Хацапетівки.

До таких об‘єктів можуть належати не тільки метро чи автобус, а й ЗМІ, – якщо на те буде воля громади. Тому законопроект, підготовлений Мін‘юстом, виглядає як спроба державної узурпації права громад України через органи місцевого самоврядування розпоряджатися своєю власністю.

Власне, це брутальна націоналізація громадського майна, яка нічим принципово не відрізняється від того, що робили свого часу з цим майном більшовики. Бо ж головне питання зовсім не в тому, кому належить той чи інший об‘єкт власності, а в тому, наскільки він ефективно працює, виходячи не лише з приватних, а і – передусім! – із національних інтересів.

Для тих, хто одразу захоче звинуватити автора цієї статті в тоталітаризмі, елементарне запитання: а чи хочете ви, щоб ваші діти були наркоманами? І чи хотіли б ви жити в країні, де більшість населення “підсіла на голку”? Сумніваюсь, що навіть прихильники найкрутішого економічного лібералізму скажуть: “так” чи “це їхній вибір, мені до цього діла немає”.

Але ж приватник-торговець одержує доходи, існує ринок наркотиків, справа надзвичайно прибуткова, і тільки громадські чи національні інтереси стають на заваді. Та ще і як – он Сполучені Штати свій спецназ у Латинську Америку на боротьбу з наркобаронами посилають...

Ясна річ, що тут ідеться про крайній варіант зіткнення приватного і громадського інтересу, але цей приклад, як на мене, висвітлює дуже непросту проблему оптимального поєднання інтересів і, відповідно, форм власності. В тому числі – й у ЗМІ.

Мені особисто зовсім не сподобається, якщо телеканал “Київ” буде прикуплений якимось із російський олігархів і перетвориться на “Киевъ”, де пропагуватимуться (бодай і високопрофесійно!) ті вартості, які накажуть пропагувати “кремлівські чекісти”.

Та мені не подобається і нинішній вигляд каналу, який відверто не дотягує до того, яким би міг бути (хоча б тому, що поза колом уваги “Києва” – більшість столичних інтелектуалів та митців, які могли б бути вельми цікавими для масової аудиторії, якщо зустрічі з ними вибудувати професійно).

Так само і з виданнями. Колись я регулярно читав тижневик “Столиця” – там завжди було щось таке, чого ніде знайти не можна було. Може, я помиляюсь, але газета стала примітивнішою за саму себе. Чи порятує її приватизація, тобто перетворення на черговий таблоїд? Ой...

Іншими словами, як на мене, будь-яка місцева громада, і чи не передусім столична має право на власні ЗМІ. От тільки варто ретельно продумати, що то мусять бути за мас-медіа. Можливо, інформаційно-освітні, можливо, елітарні, можливо, культурницькі.

Над цим варто подумати перш, ніж рубати з плеча.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ,

заступник головного редактора журналу “Сучасність” – спеціально для "КИЯН"