-  І справді, я не знаю, кому це вигідно - своє рідне ганьбити і голову схиляти перед закордо­ном. Начебто українці неспро­можні і взагалі нічого не вміють. Мені тридцять років. Я народився і виріс у Кам'янці-Подільському, а став працювати в селі. Тому що менталітет у нас, і не лише у мене, - селянський. І землю ми вміємо розуміти, як ніхто інший.

- Однак по дорозі до вашої ферми траплялися суцільні «непорозуміння».

-  Що поробиш. Ви бачили б, у якому стані нам дісталися те­лятники. Останній день Помпеї! Сумнівалися, а чи вийде щось, а потім засукали рукави і почали будувати з нуля.

-  Де знайшли однодумців, помічників, які працюють у ва­шому ТОВ?

-  В Ічні, Білій Церкві, Сквирі, Козятині. Запрошували тільки молодих, без колгоспних (у найгіршому розумінні) стерео­типів. Більшість із нас - випуск­ники Білоцерківського і Київсько­го аграрного університетів. Хоча наявність диплома - не завжди показник уміння. Тому замість співбесіди пропонували пройтися по господарству. Якщо «наша людина» - приймали без зайвих

запитань. Зараз у товаристві нас працює двадцять чоловік. Виро­щуємо тисячу бичків (до кінця року поголів'я збільшиться вдвоє, а в перспективі - десять тисяч те­лят). В основному наші, місцеві породи. Завозимо їх з усієї цент­ральної України. До речі, не ба­жаєте познайомитися з госпо­дарством? Побачите поповнення. Є можливість порівняти «до» і «після».

Ось вони, «головні дійові осо­би»! Телят якраз годували. І я по­дивувався, що не всі вони ки­даються до їжі. У кращому випад­ку - кожне четверте. З цього приводу у ветеринарного лікаря Андрія хіба що не класична відповідь: «Хіба ревуть воли, як ясла повні? Ви краще гляньте, як вони кепкують одне з одного!» Підходжу ближче - й справді: «старожили» неначе кепкують із худого новобранця. Його тільки-но вивантажили і розмістили в «одномісному номері люкс п'ятизіркового готелю». Теля розгубилося, і без «памперсів не обійшлося», що і викликало дружне мукання із сусідньої загінки.

- Ой, а що це в нього з ву­хом? - запитую у господаря.

Віталій  погладжує молодого

бичка: «Це, так би мовити, мітки. Замість «кліпсів» у багатьох гос­подарствах й досі використовують діркопробивачі. Просто вар­варство! Коли англійські фахівці приїжджали до нас обмінюватись досвідом, вони сказали, що в них за таке знущання над тваринами притягли б до суду. А у нас... Згодом ми сподіваємося, завес­ти свою череду і з такими вухами в нас тварин не буде».

-  Віталію, мені розповіда­ли, що загальний обсяг інвес­тицій у вашу ферму склав кілька мільйонів доларів США? Звідки такі гроші?

-  Звичайно, з неба вони не впали. Ми їх заслужили: запро­понували проект і отримали зго­ду інвестора. Один мільйон до­ларів пішов на реконструкцію ферми: стіни, дах, пластикові вікна (дерев'яні - непрактичні і невигідні), вентиляція, обладнання, техніка... Ще один мільйон - на закупівлю телят. Компанія МакДональдз Юкрейн зацікавле­на в постачанні яловичини вищої якості. На них і працюємо.

Хоча основна ідея проекту - не лише м'ясо для гамбургерів. Пропонуємо українським аграріям най­кращий досвід роботи з вирощу­вання м'ясної худоби. І без уся­ких «пароплавів із Парижа». Бич­ки у нас місцеві. Годуємо їх сило­сом і концентрованим зерном вітчизняного виробництва. Напу­ваємо водою зі спеціальної свердловини. У таких умовах мо­жемо одержувати яловичину з достатнім змістом м'язового жиру (15-18 відсотків). І котлети з неї виходять ідеально смачни­ми та поживними. І не лише кот­лети.

Костянтин КОВАЛЬ, «Вечірній Київ»