Годинники, як і люди, мають дні народження та ювілеї. Щоправда, постійно поспішаючи і намагаючись якщо не обігнати, то хоча б дещо зупинити час, помічаємо лише збої в роботі тих його охоронців, які, як нам здається, завжди були й мають бути на звичному нашому оку місці. Ну, хіба можна нині уявити столичний майдан Незалежності без електронного годинника на Будинку профспілок?! А  проте ця візитівка столиці не так і давно відлічує час своїм неповторним боєм – всього лише третій десяток років. Музичному ж супроводу відходу у вічність чергової київської години недавно виповнилося чверть століття.

Хоч до морів і далеко

Корінні кияни від недавньої реконструкції майдану Незалежності, м’яко кажучи, були не в захваті. А от наприкінці 70-х років минулого століття омолодження центральної площі сподобалося всім. Бо до того тут було лише кілька пристойних будівель та й то на одному боці – головпоштамт, колишній мінм’ясомолпром з магазином «Секунда» та житлові будинки з гастрономом і «Українською паляницею». Решта ж дво-триповерхових непоказних, скособочених часом і багаторазовими перебудовами та надбудовами не були не те що архітетурними шедеврами, а й просто псували вигляд центру міста.

Там, де тепер федерація профспілок, був цілий квартал старих, до піввікна врослих у землю будівель, де, окрім відомої вареничної, у якій зрання й допізна можна було поласувати цією суто українською стравою з різноманітними начинками, та єдиного тоді в місті магазину «Чоловічий одяг», розташовувалося ще з десяток різноманітних установ. У кожній з них, як тоді водилося, були партійний та комсомольський осередки. І хоч до кола моїх тодішніх обов’язків не входили ці контори, все ж одного разу я, заінтригована назвою, таки напросилася на перевірку комсомольської організації однієї з них. Розташовувалася вона на місці теперішньої профспілкової автостоянки і називалася «Азчорриба». Як виявилося, саме звідси дівчата-радистки вели переговори, передавали радіограми тощо капітанам суден, які ловили рибу в Чорному та Азовському морях. Хто б міг подумати, що й сигнали «SOS!» від моряків теж надходили передусім у місто далеке від морів, а вже звідси – до рятувальників. Але такий тоді був час.

Ветерани партії – патріоти

Вуличні годинники в Києві ніколи не були дивиною. Квадратні й круглі з великими стрілками і підсвіткою вночі траплялися по всьому місту. Електронний спочатку з’явився над станцією метро «Хрещатик» і показував не лише точний час, а й температуру повітря. І одразу тут почали призначати побачення закохані.

Все ж справжнього загальноміського годинника та ще й суто українського у нас так і не було. І з цим ніяк не хотіли миритися (хто б міг подумати?) ветерани партії. Вони писали листи в ЦК, в яких закликали тодішнє українське партійне керівництво звести в Києві годинник, не гірший від московського на Спаській вежі. Щоб він видзвонював по-нашому і по українському телебаченню щоб саме його показували. Бо чим ми, мовляв, гірші від москвичів?!

Найбільш підходящим місцем для такого годинника, поза сумнівом, був Хрещатик. А на ньому площа, де під час демонстрацій і парадів установлювали трибуну для високого партійного і державного керівництва. Тут саме звели новий будинок профспілок, на його даху й вирішили встановити годинник. Мав він бути незвичайний, особливий, а вийшов – неповторний і єдиний такий на просторах колишнього СРСР. Розробили його, змонтували і змусили запрацювати співробітники Вінницького центрального конструкторського бюро інформаційної техніки.

Без мату ну ніяк

Під час Помаранчевої революції до керівника інформаційного комплексу федерації профспілок Дмитра Ямцуна зателефонували з відділу охорони. До нього в гості просилися двоє немолодих чоловіків із Вінниці, а страж порядку ніяк не міг второпати, чого вони хочуть. Спочатку й Дмитро Миколайович не зрозумів, що привело цих літніх людей саме до його служби. Але таки попросив охоронців пропустити незвичайних візитерів.

Як виявилося, прибулі вінничани були серед тих, хто в 1979 – 1980 роках виготовляли і встановлювали головний київський годинник. На жаль, Дмитро Миколайович загубив запис і так і не зміг пригадати прізвища гостей. Але їхню цікаву розповідь переповів і нам.

Виявляється, не так просто було все врахувати й розрахувати. Хоча конструкторам, за їхніми словами, здавалося, що простішого завдання – годі й сподіватися. Змонтували табло з електролампочками та світлофільтрами з червоного гладенького скла, увімкнули і… замість цифр і букв побачили суцільну дзеркальну поверхню, від якої промені світла просто відбивалися.

Помудрували й зрозуміли: треба було для світлофільтрів брати не гладеньке, а матове скло. Помилку вирішили виправити за допомогою піскоструменевої машини. Обробили скельця, вони й справді стали матовими, але майже перестали пропускати світло, і годинник так і не запрацював.

Аж на Уралі знайшли підприємство, де скло зробили матовим за допомогою спеціального розчину. Та знову проблема – під час обробки у скельцях утворювалася така внутрішня напруга, що від найменшого дотику вони розсипалися на друзки. Довелося знову шукати неординарних рішень.

Але новий, 1980 рік столиця України зустріла таки зі  своїм годинником! А з наступного 1981-го він почав відраховувати години не лише боєм, а й супроводжувати їх мелодією київського вальсу.

Чиновницькі курйози

Іноді в роботі годинника не обходиться й без курйозів. Вирішила міська влада кілька років тому встановити на своїй будівлі годинник з боєм. Створила службу для його обслуговування і призначила її керівником дуже відповідального та амбітного чоловіка. І той одного разу завважив, що його «підлеглий» уже відбив час, а той, що на будинку профспілок, ще «бемкає». Вважаючи свій прилад точнішим, він зажадав від співробітників служби інформаційного комплексу федерації профспілок, аби ті вимкнули звуковий супровід свого годинника. Бо, мовляв, підриває авторитет того, що на мерії, звіреного за 6-м звуковим радіосигналом.

Довго колеги з профспілкового відомства намагалися пояснити ревному служаці, що відбивають час обидва годинники одночасно, просто швидкість звуку менша, тому його й чути біля мерії тоді, коли на Майдані він уже затих. Та чиновник все не здавався і постійно то просив, то погрожував, але останнім часом перестав непокоїти працівників, які опікуються годинником на будинку профспілок.

Певне, з приходом нової влади на Хрещатик, 36, незлобиво усміхається Дмитро Ямцун, у чоловіка з’явилися важливіші справи, а може, таки зрозумів нарешті, в чому причина удаваного різнобою годинників.

Усімох за 18,5 тисячі

Уночі годинник час не показував навіть і за радянських часів. Починав він «світитися» о 7-й ранку, а з 9-ї вже відраховував години боєм та музичним супроводом. І так тривало до 22-ї години. У свята, звичайно, годинник працював довше, але все ж пізніше 23-ї години його не змушували трудитися.

Зі здобуттям Україною незалежності протягом перших п’яти років міський охоронець часу висвічував його з 9-ї до 22-ї години. А з 1996-го, коли він уже наблизився до свого двадцятиріччя й дійшов до такого стану, що сонячної днини все одно неможливо розгледіти на його табло цифр і літер,  перейшов на інший режим – з 15-ї до 23-ї години, а  в свята – до 24-ї.

Бувають, звичайно, і в житті годинника винятки. Саме такими стали дні Помаранчевої революції. Міський охоронець часу був не лише її спостерігачем, а й активним учасником. Він хоча й не зміг зафарбувати своє табло в оранжевий колір, зате висвічував не лише години та температурні показники, а й революційний слоган «Так!»
Зрозуміло, що допомагали годинникові в цьому люди, які роблять усе для того, щоб  він працював безперебійно. Обслуговують міський годинник семеро співробітників у три зміни. Приходять раніше, аби разом з тим, хто здає свою вахту, ретельно перевірити всі механізми та прилади, а ще 18,5 тисячі електролампочок, щоб усі вони горіли.

Іноді похмурої днини вмикають годинник вже о 12-й, але зазвичай – о 15-й, бо й міський охоронець часу теж тепер – у ринкових умовах. Тож намагаються дотримуватися економічної доцільності навіть і в роботі годинника. Не гребують і рекламою, бо це теж додаткові кошти. Адже лише за використану електроенергію з травня потрібно щомісяця заплатити майже 30 тисяч гривень. Та й стареньке табло давно вже потребує модернізації, а сам годинник ремонту.

Нині фактичний символ української столиці перебуває на утриманні федерації профспілок, бо розміщений на даху її будівлі та й технічно пов’язаний із нею, і керівники не мають наміру його комусь віддавати. Щоправда, кажуть, не раз зверталися до попередньої міської влади, аби та підсобила коштами на утримання годинника, але відповіді так і не діждалися.

Разом із новою столичною адміністрацією мріють знайти інвестора, який би зголосився вкласти кошти у реконструкцію й оновлення міського охоронця часу. Адже він задає ритм життя не лише Києва, а й України, і без його участі не обходиться жодна подія. Навіть традиційний пробіг під каштанами у День Києва починається саме під його бій. Що вже говорити про інші заходи, які відбуваються на столичному майдані Незалежності?!

Ольга СТОЯН, "Вечірній Київ"