Цього липня Музей народної архітектури та побуту України у Пирогові відзначав своє 30-річчя. На святі було мало народу. “Літо, спека, людям хочеться на пляж”, виправдовуються музейні працівники, хоча виправдовуватись треба можновладцям.

Розташований поблизу Голосіївського лісу, музей планувався також і як зона відпочинку. Тож тим, кому не хочеться на пляж, можна було б прекрасно провести час саме тут, на незайманій природі. Майже незайманій, бо неподалік влада все ж таки примудрилася побудувати тютюнове підприємство, звідки вітер час від часу несе специфічні аромати.

І все одно, музей у Пирогові давно мав би стати однією з тих визначних пам'яток, які б приваблювали тисячі туристів. 30 років тому малося на увазі, що ці місця будуть відвідувати 10 тисяч людей щоденно. Вони радо витрачали б тут свої гроші на сувеніри, на ресторани, на розваги – як це робиться в усьому світі.

Але ми не такі, як усі, і нам світ не указ. Виробництво сувенірів в Україні на такому жахливому рівні, що вище російської матрьошки воно не піднялося – хоча насправді матрьошка потрапила до нас через Росію з Японії…

Але віддячити за неї обом братнім народам чимось своїм ми не в змозі, тож і цей борг залишимо нащадкам. Поки що нечисленним туристам Київ пропонує вишиванки, які їм нема де носити, глечики, які невідомо чим наповнювати, та рушники, призначення яких ми гостям також не розтлумачили.

Серед уславлених кухонь світу українська якщо не ліпша, то в усякому разі на інші не схожа. Одних борщів у нас щонайменше сорок, і це лише ті, які описані в кулінарних книгах. Адже до відкритих рецептів ще слід додати закриті, чий секрет залишається приватною власністю або сільської бабусі, або шеф-кухаря елітного ресторану.

І все наче правильно: і ресторани в нас є, і кухарі там теж елітні, і ціни європейські. А європейці чомусь у черзі не стоять…

Але повернімося до Пирогова.

Музей було засновано 1969 року, за сім літ до відкриття. А потім музей продовжували розширювати та вдосконалювати. Починали з 200 споруд, планували довести їх число до 400, але за три десятиліття ледь-ледь дотягли до 300, враховуючи і так звані малі форми – криниці, огорожі. На більше не вистачило грошей.

“Гроші в цій країні лежать під ногами”, –  сказав відомий в державі бізнесмен. І додав: якщо в нього не вигорить з банківською справою, то він переключиться на фармацевтику. Таких баришів не дає жодна інша галузь.

А туризм? Туризм – це не для нас. Ми ще до того, як почали заробляти гроші для себе, а не для держави, вже знали, що красти простіше, ніж "вкалувати". А 200% негайно – це більше, ніж 20% протягом років. І тому готельний бізнес в Україні приносить 85% прибутку, тоді як неповороткі європейці одержують 15% і цим задоволені. Якісь приземлені люди, нема в них польоту, крил нема.

Що ж до музеїв, то часи Терещенків канули у вічність, і жоден бізнесмен, якщо тільки він не повний лох, не вкладатиме кошти в цю безнадійну справу.

Тому рідкісні споруди, привезені до Пирогова здалека, нема на що ремонтувати і вони потроху гинуть. Тому унікальний музей в Пирогові не має коштів на огорожу і на охорону. Тому музей регулярно обкрадають. (Щодо переваг крадіжки над працею див. вище.)

Останнім часом музею виділено аж 4 мільйони гривень. Порівняно з тими сумами, що витрачаються на перед- і післявиборчу пропаганду себе коханих – це копійки. Але й ці копійки музей іще не одержав. Бо між поняттями “виділити” і “видати” лежить така бюрократична прірва, яку в Україні можна подолати тільки у два стрибки.

В цьому відношенні радянська влада була більш креативною. Вона побудувала в Києві музей Леніна, хоча один такий ми вже мали. На витрати в ім’я Леніна, партії, комсомолу гроші чомусь завжди знаходились

Музей народної архітектури та побуту розташований на 150 гектарах у мальовничій місцевості. Коли ти тільки наближаєшся до Пирогівської перлини, в тебе вже створюється відповідний романтичний настрій. Це не залишилось поза увагою крутих менів, і довгі руки, як у гоголівських оповіданнях, уже тягнуться до цих ландшафтів.

Незабаром під Пироговським музеєм мають з’явитися елітні котеджі з романтичним видом на вітряки.

Володимир ЗАМАНСЬКИЙ, спеціально для “КИЯН”