Чи пасує Києву роль центра Малоросійського федерального окру

Увесь останній тиждень мас-медіа сповнені повідомленнями про те, що активісти міжнародного “Євразійського союзу молоді” (штаб-квартира у Москві) разом із зареєстрованою в Україні партією “Русский блок” розпочали у нашій країні, в тому числі і в столиці, збір підписів за проведення референдуму з “розмежування” західної і східної частин України.

Про що йдеться?

Київські речники молодіжного крила євразійців наголошують: “Для рішення нинішньої нескінченної політичної кризи української державності ЄСМ пропонує розмежування. Західна Україна, що тяжіє до Заходу, відокремлюється від Східної і вступає в Євросоюз. Східна об’єднується в євразійські інтеграційні структури і у Союз Росії і Білорусі. Кордоном, що відокремлює ці утворення, може стати старий геополітичний кордон Ризького Договору 1921 року, т.зв. “Лінія Сталіна”... До східної України можуть приєднатися Закарпаття і Буковина – області, більшість населення яких складають православні християни. В іншому разі нашу країну чекає громадянська війна, можлива натовська окупація, слідом за якою в Східній Україні безумовно почнеться партизанська війна... Адже сама українська незалежність з юридичної точки зору теж нелегітимна, тому що вона порушила результат прямого волевиявлення народу (більшість жителів УРСР проголосувало на загальносоюзному референдумі за збереження Союзної держави)... Євразійський союз молоді не бачить іншого виходу для мирного безкровного рішення сьогоднішньої кризи, крім розмежування. Триматися за нелегітимну "всеукраїнську" державність у такій ситуації не має ніякого змісту”.

Я перепрошую читачів за таку розлогу цитату, але в ній сказане все те головне, що пропонують “євразійці”. З ними солідарні речники “Русского блока”, чий лідер Олександр Свистунов (депутат Верховної Ради Криму за списком Партії регіонів) вважає, що дві третини населення України бачать себе з Росією, у той час як західна частина країни налаштована на НАТО і Євросоюз.

І це протиріччя не зможе усунути ані прихід до влади помаранчевих, ні Партії регіонів: “У будь-якому разі Україна вже розколота, і примирити ворогуючі сторони буде неможливо”.

А ще прихильники “державного розмежування” України вважають, що Східну Україну не обов‘язково зберігати як цілісність – її можна буде розділити на два федеральних округи у складі Російської Федерації. До одного з них увійдуть “малоросійські” регіони – тобто Наддніпрянщина, до іншого – Донбас і “Новоросія” – узбережжя Чорного моря.

Крим, ясна річ, матиме якийсь особливий статус у складі РФ. При цьому розкладі Київ зможе претендувати на роль адміністративного центру Малоросійського федерального округу.

Перш, ніж читачі почнуть емоційно висловлюватися з приводу ініціативи “євразійців” та “русскоблочников”, давайте подивимось: а може й справді до бісу ту незалежність і статус європейської столиці? Може, життя центру одного з федеральних округів Росії значно привабливіше для простих громадян?

“Там значно дешевший газ, а значить, і більшість товарів! – одразу зауважить хтось із читачів. Справді, газ у Росії відчутно дешевший. І середньозважена ціна на свинину (якщо враховувати сільські ринки) – три долари за кілограм. А яловичина – по $3.20.

Ще раз повторю, це якщо вивести середнє між цінами у Москві й у найглухішому селі. А от оптова ціна кілограма цукру в російських регіонах – $0.85. Ясна річ, що роздрібна ціна – понад долар. Середньозважена ціна кілограму твердого сиру – $3.75. Так що рахуйте самі. Може, воно й вигідно буде, якщо позбутися столичного статусу, і стати врівень з якоюсь Голопупівкою? Усе ж подешевшає, від сиру до квартир (правда, і ціна робочої сили – також...)

Утім, чому в цьому разі треба входити у склад Російської Федерації? Якщо перенести столицю України у Донецьк, дорожнеча рушить туди ж – разом з робочими місцями й інвестиційною привабливістю. Києву доведеться задовольнитися роллю “міста-саду”, туристичного й релігійного центру плюс джерела дешевої робочої сили. Тільки й різниці – у першому варіанті надлишки цієї робсили будуть їхати на Далекий Схід, щоб витісняти звідти китайців (хоча як їх витісниш?), у другому – обслуговувати крутих “гірників”...

А що стосується дешевого газу, то конгрес США поставив вимогу перед Джорджем Бушем: дати згоду на вступ Росії до Світової організації торгівлі тільки у разі, якщо остання істотно наблизить внутрішні ціни на газ до експортних цін. Інакше-бо йтиметься про демпінг російських товарів на світовому ринку (особливо продукції металургійної промисловості, випуск якої Росія стрімко нарощує).

Тому переваги, одержані населенням і промисловістю у разі “руху до Євразії” за рахунок дешевих енергоносіїв, за кілька років зійдуть нанівець. Власне, чи не вигідніше просто розгорнути видобуток в Україні власних вуглеводнів? Адже, за твердженнями геологів, наша країна має достатньо розвіданих покладів газу, щоб при належних капіталовкладеннях десь років за п‘ять вийти на стовідсоткове забезпечення власним газом і на 20%-ве – нафтою.

Якщо до початку зростання світових цін на вуглеводні українські енергоносії були надто дорогими у порівнянні з дешевими російськими, то тепер ситуація радикально змінилася, і торгувати незалежністю в обмін на дешеві енергоресурси просто не випадає.

Ну, а байки, що в Росії, мовляв, тепер порядок, а влада дбає про простих людей, легко спростовуються, коли заходиш у тамтешній Інтернет. Виявляється, навіть у центрі Далекосхідного федерального округу Хабаровську регулярно взимку цілі квартали залишаються без опалення, а “швидка допомога” в російській глибинці не має бензину, щоб їздити на виклики до пенсіонерів.

Іншими словами, вагомих соціально-економічних підстав для того, щоб прагнути втілити в життя плани “євразійців”, у киян немає. Так само немає й культурних мотивів: все одно Третьяковську галерею ніхто до Києва не переведе, а Філя Кіркоров у нас тусується, схоже, навіть частіше, ніж у Білокам‘яній...

Утім, можливо, існують політичні підстави для приєднання Східної України до Росії чи входження в Євразійський Союз? Звичайно, якщо для когось протистояння із Заходом – це мета всього життя, то тут нічого не скажеш. Крім того, що відносини Росії з НАТО – значно ширші й багатогранніші, ніж стосунки України; остання поки що тільки на словах ледь не по вуха в Альянсі, а от реальність зовсім інша. Тому й тут якось не дуже світить. Хоча, якщо Путін раптом вирішить різко загострити стосунки з Європою та США... Але тоді у нас геополітичної “романтики” і без того вистачить. Все ж роль “прифронтової держави” у Холодній війні ліпше грати не на кремлівському боці: порівняйте-но Західну і Східну Німеччину чи Південну і Північну Корею. Ті ж, кому дуже подобається ідеї чучхе, видається, і зараз можуть з‘їздити до Пхеньяну, і не на свої кревні, а на гроші улюбленого керівника товариша Кім Чен Іра.

Власне, і проти НАТО та Євросоюзу попротестувати, глобалізацію викрити, про “исконно русские ценности” поговорити – все це прихильникам “братерського возз‘єднання” краще робити зараз, у незалежній Україні. Бо ж той, хто стежив за подіями останніх тижнів у Росії, знає, скільки навіть не сотень – тисяч людей були піддані репресіям тільки за намір приїхати до Москви та Петербургу, щоб узяти участь у форумах опозиційних сил та антиглобалістському контрсамміті.

Зупиняли й розвертали цілі автобуси, висаджували громадських активістів з поїздів і літаків, ламали їм ребра, відбивали печінки, тримали в камерах без води та їжі, - одне слово, робилося все у кращих чекістських традиціях (до речі, преса російська про це все майже не писала, більш-менш об‘єктивну інформацію можна було здобути тільки в Інтернеті).

А щоб читач ще краще уявив собі перспективи політичної діяльності у Києві в разі його перетворення на центр російського федерального округу, про що так мріють “євразійці” та “русскодвиженцы”, ще одна величенька цитата. Цього разу – із заяви політради однієї із російських комуністичних організацій, яка зветься РКРП-РПК (російська комуністична робітнича... і так далі).

Отже: “Проурядова більшість Державної думи в останні дні весняної сесії (8 червня) протягла через парламенти чергову серію законів, які обмежують свободи політичних партій та громадян на виборах і розширюють поняття екстремізму до розмірів “усіх, хто не з нами”. Практично тепер під це визначення потрапляють не тільки вся опозиційна діяльність політичних організацій, а і просто висловлювання громадян з критикою на адресу уряду і державних чиновників, а також висловлювання, які ще тільки “можуть спонукати бажання до екстремістської діяльності”.

За такий “екстремізм” громадяни будуть притягуватися до кримінальної відповідальності, а кандидати і партії відсторонюватися від виборів... А для того, щоб у народу не було можливості висловити організовано свій протест на виборах, з бюлетенів забрали й графу “проти всіх”. Таким чином, російська влада і проурядова партія “єдиноросів” завершують побудову поліційної держави.

У цій політичній системі молоді люди в Москві за цілком демократичне гасло “Путін, піди сам!”, використане у мирній громадянській акції, одержали по кілька років позбавлення волі. За цих умов влада сама буде визначати, хто виконуватиме роль опозиції і хто буде допущений на вибори... ЦК РКРП-РПК заявляє, що ці кроки влади є антидемократичними, антинародними, такими, що суперечать міжнародним нормам прав і свобод людини”.

Ось так. Зверніть увагу, це заявляють не ліберали Каспаров чи Явлінський, не невгамовні Новодворська та Хакамада, а комуністи. Щоправда, не підгодована та інтегровані в кремлівську систему, а справді опозиційні. Висновок лідерів РКРП-РПК щодо політичної системи сучасної Росії, втім, збігається з висновком лібералів: “За цих умов партія вважає, що слово “екстреміст” все більше звучить як “порядна людина”. Влада може заборонити демонстрації, референдуми, вибори, але вона не може заборонити людям думати”.

Але що цікаво: перешкод у формуванні торік міжнародного “Євразійського союзу молоді” (а з‘їзд проходив у Москві) російська влада не чинила. Як і постійному пересуванню його активістів через російсько-український кордон. За такого “збігу обставин” навіть вітчизняним комуністам та “русоблочникам” варто було б зважити на заклик своїх російських колег, і ґрунтовно замислитися.

Для початку – бодай над тим, чому такі дурні й безграмотні ті, хто ратує за “розмежування України”. Ну причому тут “лінія Сталіна” до радянсько-польського кордону 1921 року? “Лінія Сталіна” – це система украплених районів, вибудована від Балтики до Чорного моря з середини 1920-х до 1938 року. Це перше. Друге – до Східної України пропонують приєднати православну Буковину, а чому ж забули православну Волинь?

До речі, на Буковині не було більшості за збереження СРСР під час березневого референдуму 1991 року. Так само (це третє), як і в Києві. По-четверте, УРСР тоді чітко висловилася зовсім не за збереження Союзної держави, а за підписання союзної угоди на основі Декларації про державний суверенітет України, тобто на конфедеративних засадах, чого не захотіла вже Москва. По-п‘яте, входження України в СРСР було нелегітимним, бо відповідні документи 1923 року так і не дістали остаточного оформлення згідно з нормами міжнародного права.

І так далі.

Одне слово, недовчені бовдури дають прес-конференції, грають роль політиків й учать усіх нас жити. Це було б смішно, якби не йшлося про спробу спровокувати масштабні політичні заворушення в країні. У Києві вже здійснений прорив “євразійців” у будинок Верховної Ради. А якби під прикриттям провокаторів туди вдерлися справжні терористи? Чи просто якийсь божевільний зі зброєю?

Демократія – це добре, свобода поглядів – чудово, але Києву таки не пасує роль центра Малоросійського федерального округа. І той, хто користується демократією для її знищення, заслуговує на добре натовчену пику. Як подарунок від вдячних співгромадян.

...А, може, бажання “опустити” Київ з рівня хоч якоїсь, але ж європейської столиці до рангу російської провінції народилося у чиїйсь дуже високопоставленій, але хворій голові після знайомства з рейтингом міст світу, складеним фахівцями британської компанії Mercer Human Resource Consulting? Хоча за якістю життя українська столиця посіла там поганеньке 166-те місце, але все ж краще, ніж Москва (173-тє) чи Мінськ (184-те).

Отож комусь заздрісному й захотілося опустити нас до рівня аутсайдерів – Багдаду і Браззавілю. А “євразійці” і “русоблокці” – це, ймовірно, лише сліпий інструмент у руках дуже заздрісного, можновладного й грошовитого “когося”...

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність” – спеціально для "КИЯН"