Колишній в'язень і коректор багатотиражки став академіком

На початку цього тижня у газеті “День” одна журналістка відзначила, що еліта в Україні неструктурована, не переймається національними інтересами, і взагалі – не виконує функцію еліти. При цьому для посилення вагомості цієї ідеї вона як на найвищого авторитета в царині націології посилається на її автора, котрим в уяві газетярки виступає московський політолог Андрій Окара.

Справді, що робили б наші журналісти, якби не попсові московські балакуни? На кого б вони посилалися як на найвищих інтелектуальних авторитетів?

Та що там журналісти, - ви перечитайте списки літератури, запропонованої студентам авторами вузівських підручників з багатьох гуманітарних дисциплін. Переклади західних дослідників, тексти москвичів і пітерців, кілька вітчизняних колективних монографій. І все. Наче й не було того численного легіону українських мислителів, при самій згадці імен котрих ставала дибки Радянська влада і на боротьбу з ідеями котрих виділяла тисячі пропагандистів та чекістів.

Наче й немає чималого числа представників того легіону серед нас (СРСР упав тільки 15 років тому, ви не забули?). Наче і не давали українці значно більш точні й жорсткі оцінки тоталітарному комунізму тоді, коли Бернард Шоу та Герберт Велс, Теодор Драйзер та Жан Поль Сартр і багато-багато інших західних інтелектуалів були зачудовані радянською міфологією.

Але справа не у чиїхось злих намірах (хоча трапляються й випадки клінічного, без перебільшення, заперечення самої можливості українців мати власний інтелектуальний набуток). Справа в іншому. От кілька років тому подарував я свою монографію колишньому однокурснику, який досить давно уже пішов геть з гуманітарної науки у пошуках шматка хліба для сім‘ї. А його дружина таки залишилася на цьому не надто хлібному полі й стала завідувачкою кафедри соціальних наук в одному провінційному вузі. І от гортає вона цю монографію, і запитує свого чоловіка (він же мені потім і переповів цю химерну ситуацію): “А хто це такий, той Дзюба, що Грабовський так часто на нього посилається?”

Виходить, що справді доводиться пояснювати, хто такий. Але спершу про еліту.

“Одним із суб‘єктивних чинників (чи не найістотнішим) нашого занепаду й осоромлення перед світом є глибока деукраїнізованість, знекоріненість – емоційна, культурна, світоглядна – більшої частини керівного політичного, економічного, виробничого корпусу. Саме їхня “свіжість”, якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, методах лобіювання чужих інтересів, методах саботування тих проектів, які могли б зменшити енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів”.

І ще дещо про нашу еліту:

“Впадає в око непорушний, непідвладний часові “сталінський” канон вольового керівника на всіх рівнях. Успіх керівника забезпечувала не раціональність, не людяність і не інтелігентність, а “крутість”, уміння показати силу, “навести лад”, брати за горло і горлом. Йому потрібне залізне здоров’я, щоб з ранку до ночі просиджувати на засіданнях, мотатися по підприємствах, одягаючи то каску шахтаря, то захисні окуляри сталевара, то білий халат доярки або медпрацівника, - і час від часу, в хвилини відпруження, хряпнути гранчак “московської”… Тип брутально-вольового керівника з потужною матюкальною енергетикою – доскональний продукт сталінізму, але він ще довго буде затребуваний постсталінським суспільством. Керівники іншого типу, звичайно ж, є, але вони викликають сумнів у своїй ефективності і... залишаються маргіналами системи”.

Написаний та опублікований цей текст на початку 2003 року, а читається наче репортаж про чільних діячів “антикризової коаліції” та їхню методу керування Україною. Тільки хочу одразу застерегти: деукраїнізацію автор тексту визначав не на підставі довжини носу чи мови хатнього вжитку носіїв цього феномену, а через небажання та/чи нездатність забезпечити гідне життя вільних громадян нашої країни на власному, а водночас й універсальному соціокультурному підґрунті, аж до “визнання у світі національного продукту – економічного, культурного, наукового, інформаційного”.

Національний же продукт, створений самим Іваном Михайловичем Дзюбою, давно засвідчив свою конкурентоспроможність: його праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” була перекладена наприкінці 1960-на початку 1970-х не те що англійською чи італійською, а навіть китайською мовою. Ідеї ж, висловлені в цьому й інших текстах, вже стали набутком гуманітарної думки і циркулюють світом у найнесподіванішому вигляді: так, Дзюбу в одному англомовному академічному тексті назвали... “шотландським націоналістом”.

Що ж, як ми самі знаємо і шануємо наших власних достойників, так само у світі знають Україну...

Як і чимало інших затятих “українських буржуазних націоналістів”, Іван Дзюба народився і виріс на Донеччині. Ба більше: там він здобув вищу освіту, там він працював викладачем російської мови й літературі в педінституті міста Сталіно (якщо хтось не знає, то так звався у ті часи Донецьк). І звідти він рушив до Києва, до аспірантури Інституту літератури.

У другій половині 1950-х років слово “молодого й перспективного”, як тоді казали, літературознавця й критика починає звучати в українській періодиці та науковій літературі. Як стверджує молодший колега Івана Михайловича культуролог Вадим Скуратівський, у тих текстах були дуже нестандартні, як на той час, речі: відвертість, правдивість та органічність. Без будь-якої ідеологічної істерики, без хизування ерудицією, без поспішності у висновках.

Власне, вважає Скуратівський, з моменту їхнього знайомства Дзюба не змінився: ретельно добрані аргументи та інтелектуальна іронія, категоричне невміння будувати вигідні для себе стосунки з владою й обізнаність в усіх інтелектуальних новинках, невибагливість у побуті й високі вимоги до самого себе.

У першій половині 1960-х років якось само собою Іван Дзюба став визнаним авторитетом (чи не найбільшим) для своїх ровесників та молодших колег – і не тільки в гуманітарному цехові. Письменник Віктор Некрасов у виданих вже на еміграції, у Парижі спогадах, узагалі назвав його “кумиром молодої української інтелігенції”.

Людина немітингова, не активно-політична (яким був усе життя, наприклад, В‘ячеслав Чорновіл), саме Дзюба тим не менше виявився в самому епіцентрі тодішнього політичного життя. Він був одним з ініціаторів публічних протестів проти арештів 1965 року на прем‘єрі фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. У відповідь – звільнення з роботи у видавництві “Молодь” (а ще раніше, 1962 року, Дзюбу звільнили з посади завідувача відділу критики журналу “Вітчизна” “за ідеологічні помилки”).

У вересні-грудні 1965 року, у відповідь на репресії, 34-річний дослідник узагальнює той матеріал, над яким він уже працював кілька років, і пише свою програмну працю “Інтернаціоналізм чи русифікацію?” Стоячи на позиціях “автентичного” марксизму-ленінізму, Іван Дзюба доводить наявність кричущих розбіжностей між деклараціями влади про “розквіт української культури” та “невпинний розвиток соціалістичних націй” і реальним станом справ.

Ба більше: автор книги показує, що при владі в СРСР реально стоять не марксисти, не послідовники Леніна, а чорносотенні російські шовіністи, котрі продовжують під новими прапорами і та гаслами традиційну імперську політику.

“Якби якийсь народ відмовився від своєї мови, це означало б, що він відмовляється від самого себе. Ясно, що такого бути не може. Історія досі не знає прикладів добровільної відмови народів від самих себе, тобто добровільного самогубства народів. Не було і не може бути такого ніколи, як не може людство хотіти самознищитися. Немає і тепер добровільного зречення українського народу чи його частини від самого себе, своєї мови. Те, що на поверховий погляд здається добровільним, насправді таким не є. Маємо вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин відмову частини українців від своєї мови і всі пов’язані з цим ненормальні наслідки для суспільства”, - пише Дзюба й розкриває систему дій, за допомогою яких влада перешкоджає живому розвитку української культури й вилучає зі складу цієї культури чи не дозволяє повернути до неї більшість (саме так, більшість) набутків української культури та гуманітарної науки минулого.

А чільний методологічний засновок цієї праці – це те, що нормальний розвиток людської цивілізації відбувається у наші дні саме в національних формах, і не може бути ані демократії, ані прогресу тоді, коли ці національні форми (власне, і змісти, здатні піднестися до вселюдського звучання) деформуються внаслідок дії зовнішніх чинників.

У наші дні Дзюба до зовнішніх факторів додав ще і внутрішні, які є наслідком певних історичних обставин, і зробив це, аналізуючи феномен патріотизму:

“Територіальний патріотизм – природна і добра річ на етапі збереження цілості, але він нетворчий, він – патріотизм стагнації. Територіальним патріотом може почуватися і новітній “національний” грабіжник, експлуататор, “олігарх” (деякі з них можуть бути дуже крутими територіальними патріотами, захищаючи свою територію від конкурентів)...”

Але повернемося до середини 1960-х років. “Інтернаціоналізм чи русифікацію?” автор відіслав першому секретареві ЦК КПУ Петру Шелесту та голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому; і що цікаво, адресати уважно прочитали його працю. Ба більше: вона була розмножена і з нею ознайомили партійний апарат. І цей апарат, принаймні, його частина, таки щось винесла для себе з Дзюбиного тексту; принаймні, так у наші часи писав помічник Щербицького Врублевський.

Навіть деякі “шпаринки” у світ відчинилися на якийсь час; згадаймо-но журнал “Всесвіт”, який читали по всьому СРСР, згадаймо чудові українські переклади “Карлсона”, де замість совкових “плюшек и какао” фігурували питомо західні ласощі: “булочки з цинамоном і гарячий шоколад”, а фрекен Бок фігурувала як “наш хатній цап” (бо ж “бок” шведською і є “цап”, нюанс, безповоротно втрачений у російському варіанті “Карлсона”).

А ще у мене на полиці стоїть маленька книжечка 1970 року видання – польські прислів‘я та приказки у перекладі Івана Дзюби. І серед них така “крамола”, як вислови “Дорожча вольність, ніж золоті достатки”, “Добровільна неволя ганебна”, “Воля ціни не має”, а далі – і таке, аж надто суголосне сьогоденню: “Воля без права – шалених забава”...

Але чергова “відлига” невдовзі закінчилася. У січні 1972 року по Україні пройшла нова хвиля арештів, цього разу вона не минула й Івана Дзюбу. У травні наступного року він був засуджений на п‘ять років позбавлення волі “за антирадянську діяльність”, а у листопаді – звільнений за помилуванням.

Навколо цього звільнення, ніде правди діти, досі ходять різноманітні балачки. Та чи мають моральне право ті, хто не пройшов через камери КҐБ, закидати щось Дзюбі? Чи хтось із несамовитих “професійних українців” таки вважає, що краще було б мати ще одного мученика, котрий гарантовано не пережив би зими 1973-74 років (у в‘язниці у автора “Інтернаціоналізму чи русифікації?” набутий у голодні студентські роки туберкульоз перейшов у відкриту форму...)?

Власне, якби Іван Дзюба здався системі, як це зробила досить-таки значна частина “шістдесятників”, хіба б вона не віддячила йому чи то посадою головного редактора якогось журналу, чи синекурою у представництві УРСР при ООН чи ЮНЕСКО? А так тільки завдяки авіаконструктору Олегу Антонову Дзюбу не оголосили “тунеядцем” та не виперли із столиці у Тмутаракань; на Київському авіазаводі “помилуваному” державному злочинцеві, ученому зі світовим ім‘ям знайшли роботу: коректора у багатотиражці.

Більшого для нього ніхто зробити не зміг, але чи можливе у ті роки було щось більше для чесного перед власним сумлінням гуманітарія?

...Про те, що зробив академік Іван Дзюба, котрому 26 липня виповнилося 75 років, за останнє п‘ятнадцятиліття, я не буду переповідати. Бо його тексти (опубліковані у вигляді книг і друковані регулярно “Дзеркалом тижня”, “Сучасністю”, “Києвом”) треба читати. І не просто переглядати, а вчитуватися уважно, не минаючи ані титли, ані коми.

Попри те, що ці тексти не рясніють посиланнями на модних західних авторів і не містять вишуканих постмодерних реконструкцій, ви дуже швидко переконаєтесь: Іван Михайлович дуже добре знає всі сучасні дослідницькі напрями, та він ще й знає ціну словесному штукарству. Знає він ціну й державним милостям – чи від минулої влади, чи від теперішньої.

От, скажімо, президент Кучма присвоїв був академіку Дзюбі звання Героя України, а той взяв та й написав, наче у відповідь:

“Нам потрібна чесна національна самокритика... Хіба самокритика є самоприниженням та самокартанням, а не навпаки: самоочищенням, самооновленням, самомобілізацією? Національна самокритика завжди була і буде не тільки зворотнім боком національного поступу, але – що особливо важливо – і його єдино міцним фундаментом, єдиною гарантією морального здоров‘я і справжності такого поступу”.

Чи й цю ідею журналісти припишуть Окарі та Бєлковському?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність” – спеціально для "КИЯН"

ДО РЕЧІ

Ось що написав про звільнення Івана Дзюби з видавництва "Молодь" видатний український поет Леонід Кисельов у вірші в прозі:

ПРАВЕДНИКИ

Самолет летел в полной тишине потому, что летел быстрее звука. Внизу россыпью электрических огней светились земные города. Летчик смотрел на карту. Нью-Йорк... Лондон... Варшава... Киев...

Летчик протянул руку, чтобы надавить пальцем на кнопку, освобождающую атомную бомбу. И тут вдруг почувствовав, что кто-то ухватил его за руку.

– Что ты делаешь? – спросил изумленный летчик. – Кто ты?

– Я – ангел.

– Так почему же ты мешаешь мне выполнить ответственное задание – стереть с лица земли этот город?

– А разве ты не знаешь, – спросил ангел, – что Бог распорядился: если в городе есть хоть один праведник, то город этот не может быть уничтожен?

– Какие же могут быть праведники в Киеве? – скептически усмехнулся летчик, – Отпусти руку. Не мешай мне.

– А разве ты не знаешь, – снова спросил ангел, – что в Киеве в издательстве "Молодь" состоялось профсоюзное собрание, на котором утверждалось решение об увольнении с работы Ивана Дзюбы за его сочинения по национальному вопросу. И все работники издательства проголосовали за это решение. Но три корректорши проголосовали против. Они считали, что Иван Дзюба должен остаться в издательстве.

– Вот так штука, – удивился летчик, – До нас здесь иногда как-то плохо доходит информация. А раз такое дело, то полетим дальше. Но все же скажи, мне любопытно: оставили Ивана Дзюбу на работе?

– Нет, уволили, конечно. Решением абсолютного большинства коллектива.

– А что сталось с этими женщинами-корректорами?

– Их тоже уволили.

[1966-1968]

"КИЯНИ" ТА "ОГЛЯДАЧ" ЩИРО ВІТАЮТЬ ВИДАТНОГО УКРАЇНСЬКОГО ІНТЕЛЕКТУАЛА ІВАНА ДЗЮБУ ІЗ 75-ЛІТТЯМ І ЗИЧАТЬ ЙОМУ ДОВГИХ ТА ПЛІДНИХ РОКІВ ЖИТТЯ.