Назва “Дім на половині дороги” найточніше характеризує перший і єдиний соціальний гуртожиток у Києві. Тут сироти та ті, хто позбавлений батьківського піклування, після закінчення інтернату можуть жити протягом трьох років, доки не отримають власні квартири. І хоча це приміщення облаштовано лише місяць тому, вже сьогодні працівники гуртожитку зізнаються, що бачать плоди своєї праці: підлітки швидко стають самостійнішими та відповідальнішими. А це для вихователів є чи не найважливішим, адже вони прагнуть підготувати підлітків до самостійного життя.

Досвід соціальних закладів запозичили в Австрії

Перші клієнти (так називають у соціальному гуртожитку постояльців) заселилися сюди 20 червня. Звісно, за цей досить короткий строк повністю “прижитися” хлопці та дівчата не встигли. Втім, запросили мене на гостину.

— Загалом ідея соціальних гуртожитків належить благодійному фонду “Каритас-Австрія”,— каже завідувач закладу Олена Козачок.— Австрійські соціальні працівники не перший рік дбають про цілу мережу таких прихистків. А за київський проект взялася президент благодійної фонду “Асперн” Віра Кошиль, яка вивчала австрійську практику. Утім, бракувало коштів, непросто було знайти приміщення для гуртожитку...

— Ви ж знаєте, скільки у столиці коштує винаймати житло, а тим паче великої площі,— пояснює Олена Козачок.— Проте світ не без добрих людей. Під гуртожиток нам виділили цілий поверх школи-інтернату № 12 — допомогла директор цього сиротинця Світлана Пилюченко.

На цих 270 квадратних метрах довелося робити капітальний ремонт. Соціальні працівники прагнули створити для своїх підшефних якомога комфортніші умови. За підрахунками, на впорядкування кімнат та закупівлю меблів мала піти не одна тисяча гривень. Звісно, таких коштів у благодійного фонду не було. Допомогли колеги із Австрії, котрі майже повністю профінансували облаштування гуртожитку.

Випускні вечори в інтернатах мали ось-ось початися, а ще треба було залагодити силу-силенну юридичних питань. За словами Олени Козачок, процес пришвидшили посадовці Дарницької районної адміністрації, котрі добре розуміють, як потрібні ці соціальні гуртожитки. Буває, випускник інтернату не один рік чекає, доки до нього дійде черга на квартиру, а поки що жити десь же треба...

Аби безбатченки адаптувалися до самостійного життя, фахівці розробили спеціальну навчальну програму

У “Домі на половині дороги” мають право жити сироти та позбавлені батьківського піклування хлопці та дівчата віком від 15 до 23 років. Часто найрозумніші інтернатівці не знають звичайних для кожного “домашнього” підлітка речей: де купити хліба, як звернутися у Будинок побуту чи у поліклініку. Адже у їхньому минулому, в інтернаті, за ними хтось доглядав, готував, прибирав, лікував... А в дорослому житті це нікому буде робити. Стати більш самостійними підліткам допомагають спеціальні бесіди і тренінги, які проводять вихователі (при цьому намагаються, щоб спілкування перетворилося на нудне читання моралі). Педагоги-вихователі (їх тут працює четверо) застосовують індивідуальний підхід та для кожного підопічного розробили особисту програму.

Один із тренінгів — догляд за власним здоров’ям — починають з найелементарнішого. Педагоги пояснюють, до яких лікарів і в яких випадках потрібно звертатися.

Ще один важливий пункт у програмі адаптації до самостійного життя — навчити підлітків ощадливо розподіляти кошти. Діти опановують цей урок на практиці, адже харчі купують за власні гроші, самі сплачують певний відсоток за комунальні послуги.

— Випускники інтернатів недосвідчені, довірливі, тож часто потрапляють у руки шахраїв, котрі можуть обкрутити навколо пальця і взагалі без житла залишити,— зітхає вихователь Надія Матоніс.— Отож, щоб убезпечити від цього наших підопічних, педагоги консультують і з юридичних питань. А тим, хто ще навіть на квартирний облік не став, порадять, куди звернутися і які документи надати.

Психології та етиці теж приділяють чимало часу. Фахівці радять, як налагодити стосунки з родичами, коханими, друзями та знайомими, вчать поважати один одного.

Педагог не має права командувати підлітками, лише дає поради з домогосподарства

Гуртожиток нагадує дім, у якому живе велика родина. Чистенько, затишно. Загалом є п’ять спалень, розрахованих на дві-три особи. У кімнатах — ліжка, робочий стіл, тумбочки, незабаром мають завезти шафи для одягу. У великій вітальні — м’які меблі, а на кухні — сучасна техніка: мікрохвильова піч, пральна машина, холодильник... У гуртожитку мешкають три дівчинки та сім хлопців віком 17-18 років. Майже всі постояльці — випускники школи-інтернату № 12.

— Обслуговуючого персоналу у гуртожитку спеціально не наймали, адже головна мета “Будинку на половині дороги” — адаптувати підлітків до самостійного життя,— пояснює Надія Матоніс.— Тут вони вчаться готувати, прибирати, стежать за чистотою у власному домі. Навчити підлітків хазяйнувати важливо, адже незабаром усі мешканці гуртожитку отримають власні квартири.

Цілодобово поруч із підлітками один з вихователів. Проте він тут, швидше, не як педагог, а як консультант — не має права втручатися й наказувати, підлітки звертаються до нього по поради. По понеділках всі збираються разом та обговорюють останні новини.

Готують їсти та приводять кімнати до ладу тут по черзі. У суботу — генеральне прибирання. Щотижня мешканці гуртожитку разом складають меню та список продуктів, які потрібно придбати.

Консультації вихователя відбуваються переважно ввечері та у вихідні, бо вдень усі підлітки обов’язково працюють або навчаються у професійних училищах (до слова, більшість мріє ще й про вищу освіту).

Нині цей соціальний гуртожиток — єдиний у Києві, і приймає сиріт та позбавлених батьківської опіки хлопців та дівчат тільки з Дарницького району. Проте “Дім на половині дороги” — експериментальний проект. У найближчих планах створити такі прихистки по всій Україні. Адже діти-сироти в будь-якому регіоні нашої країни потребують допомоги і турботи...

Тетяна МЕДИНСЬКА, “Хрещатик”