Вірним курсом ідете, товариші-панове!

Звикли ми також і до фантастичних проектів нового київського мера, які зачіпають буквально всі сторони життя столичних мешканців та до його щирого здивування від ознайомлення з фактами про життя простих киян. Але, попри звичку, все частіше кияни ставлять перед собою запитання: а що ще крім цього здатен продемонструвати міський голова? Яку стратегію він готовий запропонувати Києву?

За часів Олександра Омельченка, принаймні, у його друге пришестя, стратегія розвитку української столиці була проста й зрозуміла: всі промислові об‘єкти треба винести за межі міста, але так, щоб податки вони платили Києву; всі вільні місця у центрі слід негайно забудувати елітними хмарочосами, а під землею нарити різноманітні “квадрати” та “метрогради”; замість шкіл та дитячих садків споруджувати церкви; а на додачу до всього, у кожному закутку негайно звести “торговельно-розважальний центр” із гральними автоматами, казино й дорогим непотребом.

І, звичайно ж, періодично обпилювати з дерев омелу – щоб не виникали зайві асоціації між назвою рослини-паразита і прізвищем столичного міського голови.

Ні, звичайно, були й інші речі, цілком позитивні (згадаємо, що на кінець правління Леоніда Косаківського у дворах та на вулицях не світила добра половина ліхтарів), але друга каденція О.О. Омельченка запам‘яталася саме такою стратегією: розбудови міста для багатих.

Проте, якою б вона не була, стратегія таки існувала. І коли раз-у-раз київська мерія ухвалювала дуже грізні рішення стосовно заборони феєрверків після 22-ї години вечора, то всі знали: ці суворі заборони зачіпатимуть тільки тих, хто не зможе відкупитися від представника закону у сержантських чи лейтенантських погонах, котрий покликаний контролювати виконання зазначеного рішення.

А оскільки ті, у кого грошей катма, феєрверки зазвичай не запускають, то гучні вогняні потіхи безперешкодно тривали з вечора й до світанку. Так само наче й без публічних реверансів у бік скоробагатьків, тодішня мерія крок за кроком витісняла з центру міста книгарні, нотні магазини, художні салони, а на їх місце вселяла крамниці для обраних, жувальні заклади і, звичайно, “торговельно-розважальні центри”.

І якщо останні півтора роки Олександр Омельченко трохи збавив темпи перетворення Києва на місто “нових українців”, то не зі своєї волі, а під тиском міської громадськості, розбурханою помаранчевою революцією. Бо ж плакали б і заповідні зони, і архітектурні пам‘ятки, і київські пляжі, якби не міська громада.

А що ж новий мер? Якщо і можна говорити про якусь стратегію у його діях, то вона складається з двох моментів: якомога більше працівників “Правекс-банку” у керівних столичних структурах та якомога більше популізму у діях влади, тобто розмов про відстоювання інтересів “простих киян”, людей небагатих чи й відверто незаможних.

А крім цього? І в реалізацію цього? Подивимося на конкретику.

От, скажімо, Київська міська державна адміністрація рекомендує власникам торговельних, розважальних, ігорних закладів і ресторанів, розміщених у житлових будинках, обмежити час своєї роботи періодом з 8:00 до 22:00. А у разі, якщо така робота триватиме після 22:00, працювати слід практично безшумно. Офіційне пояснення такого розпорядження – скарги київських жителів на гучну роботу таких закладів ночами.

Київміськадміністрація має намір припиняти дію дозволів на розміщення тих об‘єктів торгівлі і послуг, які не виконають її вимоги, а у разі подальшого ігнорування – анулювати дозволи.

Воно наче й справедливо. Проте на Русанівці, де я живу, найгучніший шум у літні ночі лунає не від найближчих піцерій чи кав‘ярень, а з Гідропарку, де публіка “відривається” часом ледь не до ранку. І, до речі, там немає житлових приміщень, так що все наче законно. А от сидіти за столиками кав‘ярень і піцерій після десятої вечора під тиху музику – незаконно. Уявімо собі, що усі ці заклади зачинять, - чи не “совком” тоді запахне у київському повітрі? І взагалі – розгнівані пенсіонери героїчно перемагають вплив “розтлінного Заходу” – аж до такого його прояву, як цілодобові магазини. Нічого вночі вулицями вештатися, треба сидіти вдома!

І що цікаво: ці нововведення, цей “новий порядок”, якщо і вдарить когось, так тільки середній клас і бідні верстви, а не скоробагатьків, – у них-бо в елітних спорудах зазвичай магазинів і ресторанів немає, вони гуляють за містом чи десь у центрі, і скуповуються також не у “Сільпо” чи “Фуршеті”. То ж чи про випадковість ідеться – чи про продовження лінії Омельченка на творення “Києва для багатих”?

Інша цікавинка у плані боротьби з шумом у місті й також на замовлення трудящих – це розпорядження про обмеження кількості масових заходів у центрі міста. У першу чергу, як пише преса, буде скорочена кількість концертів на майдані Незалежності і Хрещатику – їх передбачається проводити на стадіонах і у віддалених від житлових будинків місцях. А у центрі масові заходи й концерти проводитимуться лише на Новий рік і на День Незалежності.

Одразу виникають запитання: а як же Різдво? А як Перше травня чи Восьме березня? А як День соборності, який традиційно відзначають на Софіївському майдані? Чи з цього історичного майдану, де у часи Української Народної Республіки відбувалися всі урочистості, святкування будуть перенесені кудись на “Чайку”? А на Перше травня профспілки не зможуть влаштувати мітинг і концерт на Майдані, поруч із своєю штаб-квартирою?

І ще одне запитання: хто ж такі “трудящі”, в інтересах котрих центр Києва буде “очищений” від простолюду (а саме останній і є зазвичай учасником усіх концертів, мітингів та різноманітних “днів Європи”)? Чи не заселила за останні роки центральні столичні вулиці публіка з доходами, значно вищими за середні? І чи не їй тепер заважає різний “плебс” з його “примітивними” розвагами?

А от виступи вуличних музикантів взагалі будуть заборонені. Ними у мерії вкрай незадоволені. Раніше, мовляв, ішлося про поодиноких латиноамериканців, котрі грали собі на тамбуринах і флейтах, а тепер хтось вишиває на гітарі з підсилювачем, хтось грає джаз...

Не знаю, як кому, мені ж особисто все це також жваво нагадує “совок”. Тоді теж “листи трудящих” насправді прикривали інтереси та прагнення панівного класу – номенклатури. Не знаю, можливо, якісь “трудящі” не люблять вуличних музик, - проте слухають їх і платять зім‘ятими гривнями і п‘ятірками за концерти зовсім не олігархи....

Утім, не так давно Леонід Черновецький порадував нас вісткою, що він хоче позбавитися газетних кіосків, оскільки не розуміє, навіщо вони, а на додачу не одержує від їхнього вигляду естетичної насолоди. Щоправда, дуже швидко і сам мер, і його служби розтлумачили людям, що йшлося зовсім про інше – про впорядкування газетної торгівлі. В інтересах самих же людей.

Може, й так. Але дуже вже перший рефлекс схожий на продовження безсмертної справи О.Омельченка, котрий свого часу з тих же міркувань розправився з кіосками, що торгували у центрі пиріжками. А які пиріжки то були! Далебі, смачніші, ніж більша частина теперішньої преси. І знов-таки, не олігархи їх їли. І газети у кіосках “Преса” купують також не вони. І навіть не їхня обслуга.

Отож, чи мене обманюють власні враження, чи воно таки правда, але, попри екстравагантні жести, схоже, що команда нового мера все впевненіше стає на курс мера старого.

Що ж, курс випробуваний.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність” – спеціально для "КИЯН"