Німець з походження та офіцер російської армії, землевласник і мешканець міста Ревеля (нині Таллінн) Вільгельм Штейнгейль належав до старовинного роду баронів Римської імперії, а його дружина Пауліна походила з дому фон Шиллінґів

Їхній старший син Магнус Карл Олександр теж був офіцером. А молодший син Рудольф двадцяти років закінчив з відзнакою Інститут інженерів шляхів сполучення у Санкт-Петербурзі й упродовж наступної чверті століття будував шосейні шляхи, мости та залізниці.

1872 року Рудольф Штейнгейль отримав концесію на будівництво залізниці Ростов-Владикавказ із відгалуженням на Новоросійськ та на спорудження там морського порту. Для проведення робіт він заснував акціонерне товариство, а згодом був обраний його довічним головою. Через два роки після початку будівництва Магнус купив неподалік лінії тієї залізниці, за 7 верст від селища Туапсе, велику земельну ділянку на схилах гори Туїшхо. Барон заснував там пасіку, розбив виноградники, заклав фруктові сади, спорудив переробну фабрику і виноробний завод.

1877 року брати придбали у центрі Києва дві садиби, розташовані неподалік одна від одної. Магнус став власником земельної ділянки з двоповерховим особняком та садом на початку нинішньої вулиці Ярославів Вал. Натомість Рудольф купив на вулиці Бульварно-Кудрявській (нині Воровського) справжній маєток площею 1,5 га з особняком, господарськими будівлями і фруктовим садом на 220 дерев.

Магнус перебудував свій особняк за проектом архітектора Олександра-Петра Шіле. На другому поверсі барон оселився з родиною, на першому розмістив контору та правління заснованого ним Товариства Юзефівсько-Миколаївського цукрового заводу, а у підвалі влаштував винний льох. Підприємець прибудував до особняку магазин з окремим входом з вулиці і там оптом та вроздріб торгував власними винами, зокрема, шампанським «Туїшхо», а також кавказькими медом і сушеними фруктами.

Згідно з рекламою у київських газетах, у магазині Штейнгейля старі витримані вина продавалися пляшками та діжками, а замовлення поштою або телефоном виконувалися негайно. Ще один винний магазин барон відкрив у Туапсе.

Разом з австрійцем Емілем Рудольфом Міллером Магнус Штейнгейль заснував у Києві на Жилянці акціонерне товариство «Металоткацька фабрика Міллера і Ко». 60 працівників підприємства виготовляли металеві тканини, необхідні для виробництва борошна, тютюну, крохмалю, паперу, картону, гіпсу та цементу, а ще – ґрати, колючий дріт, ліжка та сітчасті матраци.

Магнус працював також директором-розпорядником Товариства дротяно-цвяхового і механічного заводу. Він був головою правління Земельного банку, членом правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків та облікового комітету в Російському для зовнішньої торгівлі банку. Підприємець входив до правління Київського товариства взаємного страхування від нещасних випадків, а 1909 року заснував власне страхове товариство «Дніпро». Він був гласним (депутатом) Міської думи і членом Київського відділення Російського музичного товариства.

Рудольф Штейнгейль за проектом архітектора Володимира Ніколаєва перебудував свій особняк на готичний лицарський замок з баштою та бійницями, а сад перетворив на англійський парк з алеями, фонтанами, квітниками, альтанками, містками та ставком, в якому плавали чорні лебеді. Неподалік, на Обсерваторній горі Рудольф мав ще одну велику ділянку з фруктовим садом.

Йому належав також розлогий маєток біля Городка на Рівненщині та маєток «Хуторець» на Кубані неподалік Армавіра площею 6 тис. га. Там барон заснував виноробний завод і ферму, вирощував зерно на продаж і щороку вивозив на ринок до Петербурґа до 10 тис. голів худоби.

Герб баронів Штейнгейлів

Рудольф Штейнгейль також займався добродійництвом, зокрема, заснував окреме відділення у кліниці Київського університету і став співзасновником трьох їдалень дешевих обідів (обід там коштував 8 коп.). А його дружина Марія власним коштом перебудувала Стрітенську церкву неподалік Львівської площі.

Син Рудольфа та Марії Штейнгейлів Теодор (Федір) вивчав зоологію на природничому факультеті Київського університету святого Володимира. У Городку на Волині він заснував краєзнавчий музей, відкрив школу і лікарню, організував сільськогосподарський кооператив.

У Києві Федір Штейнгейль очолював Товариство взаємного кредиту, річний обіг капіталів якого становив майже півмільярда рублів. Він був товаришем (заступником) голови Українського Наукового Товариства у Києві, членом Центрального Комітету партії кадетів та Ради Товариства Українських Поступовців і венераблем (головою) київської масонської ложі «Правда».

1906 року тридцятишестилітній Федір Штейнгейль був обраний депутатом І Державної Думи від Києва, долучився там до української фракції і на одному з пленарних засідань виступив з ідеєю національно-територіальної автономії України.

Під час Першої світової війни він очолював Південно-Західний комітет Всеросійського союзу міст. За ініціативи Федора Штейнгейля Комітет надавав допомогу пораненим, військовополоненим та біженцям, організовував українські школи, відкривав притулки для сиріт, видавав літературу українською мовою.

1917 року барон вступив до Української партії соціалістів-федералістів. Він був депутатом Центральної Ради, головою виконкому Київської міської думи, генеральним секретарем (міністром) торгівлі та промисловості в уряді Української Народної Республіки і членом уряду гетьмана Скоропадського.

30 червня 1917 року Магнус Штейнгейль виїхав з родиною до свого кавказького маєтку Туїшхо і до Києва вже не повернувся.

У жовтні 1919 року більшовики убили в Одесі одного із синів Федора Штейнгейля – Бориса. Сам Федір Штейнгейль був тоді послом Української Держави у Берлині, згодом він мешкав у своїх волинських маєтках, а з приходом туди у вересні 1939 року Червоної армії виїхав до Німеччини. Він помер у Дрездені 1946 року.

Більшовики зруйнували замок Рудольфа Штейнгейля, Стрітенську церкву та родинний некрополь Штейнгейлів на Аскольдовій могилі. У конфіскованому радянською владою особняку Магнуса Штейгейля на Ярославовому Валу розміщувалося консульство Німеччини, і від 1933 по 1938 роки на чавунному балконі другого поверху майорів червоний прапор із свастикою.

Нині цю садибу займає посольство Індії.

Віталій ПОНОМАРЬОВ, спеціально для "КИЯН"