Як нам повернути Київ киянам? Частина перша

ЕКСКУРСІЯ В НЕПРЕКРАСНЕ МИНУЛЕ

Після занепаду першої половини 1990-х із кожним роком центр української столиці виглядає все більше і більше фешенебельним. Ростуть нові висотні будинки, розширюється мережа підземних торговельних центрів, неонові реклами щовечора обіцяють городянам незчисленні дива, а потік легковиків за своєю інтенсивністю зрівнявся з тими, які рухаються європейськими столицями.

І не тільки центр зазнав змін, а й багато районів, де швидко розгортається житлове будівництво. Та й середній заробіток у Києві сягнув за 300 доларів, що, звичайно, відчутно менше, ніж у Західній чи навіть Центрально-Східній Європі, але куди більше, ніж у самій же українській столиці ще п`ять років тому. Одне слово, маємо наочний прогрес.

А регрес – тим більше. У порівняння навіть із несвітлою радянщиною.

Ясна річ, центр столиці УРСР будувався і розвивався як вітрина зразково-показової столиці союзною республіки, про яку співалося, що “в Радянськім Союзі ти щастя знайшла”. Оце щастя – національне за формою, радянське за змістом – і мусив демонструвати киянам та гостям столиці (в тому числі й іноземним) центр міста.

Власне, цю роль виконувало у ті часи все місто, та про це трохи пізніше, спершу – про центральні вулиці, площі та квартали, сквери і фонтани.

Завдання було непростим, адже треба було розташувати поруч одночасно керівні партійні та господарські установи, житлові будинки як для партноменклатури, так і для пересічних киян, крамниці із суто ідеологічною функцією (як-от книгарню “Пропагандист”) і без неї, центральні офіси творчих спілок і численні служби КҐБ, засмакувавши їх під “народні дружини” та “юридичні консультації” (мене самого у середині 1980-х не раз допитували саме в таких “конторах”), елітарні освітні заклади та звичайні середні школи і т.д., і т.п.

Усе це вкупі мало підкреслювати непорушну єдність партії та народу і в жодному разі не засвідчувати наявність у суспільстві соціальної нерівності, тим більше – соціальних антагонізмів. А тому, скажімо, спецательє, яке працювало на ЦК КПУ, мало скромну назву “Комунар” і ховалося за ще більш скромним фасадом.

Проте, як мудро зазначав Євген Сверстюк, комуністична ідеологія була одним із чинників, який породжував протистояння з радянською системою. Міфологема про “найбільш читаючий народ” тягла за собою необхідність облаштувати у центрі Києва кілька великих книгарень; а для того, щоб ці книгарні не були порожніми декораціями, час від часу доводилося “закидати” у них непогані книги.

Що робити – навіть Ліну Костенко після понад десятилітнього замовчування її творчості довелося видати масовим накладом, на що вдячний читач відреагував не менш масовим “розхапуванням” цих книг.

Але це був швидше виняток. А зазвичай хороші книги виходили малими накладами і продавалися з незрозумілими молоді “навантаженнями”, але таки продавалися, і центр міста ставав місцем зустрічі книголюбів.

Схожим чином було і з художніми салонами, без яких радянський Київ також важко було уявити і в яких можна було знайти справді путні речі. Ну, а у хрещатицьких “Гастрономах” нерідко продавалося те, що годі було знайти десь у “спальних” районах, і тому в них постійно шикувалися великі черги, очевидно, псуючи партійним ідеологам іділію “заможного життя радянських трудящих”.

Ну, а національний колорит центрові Києва не в останню чергу надавали такі кафе-їдальні, як “Варенична”, “Дерунна” і так далі. Можливо, владі не подобалися ці недорогі заклади з українськими стравами, але ж... Ба, навіть рядки українського радянського гімну дисиденти вміло обернули проти радянської реальності: “Живи, Україно, радянська державо...” – держава ж!

А якою може бути держава? Або вільною, самостійною, рівноправною, або загарбаною, окупованою. А Київ – її столиця. То ж на що більше схожий русифікований за командами з Москви Київ – на столицю вільної чи окупованої держави?

Отож, повертаючись до нашої теми, відзначу, що центр Києва у радянські часи був такою собі ідеологічною вітриною, яка виконувала одразу кілька місій, проте в результаті була непогано пристосована до задоволення багатьох реальних потреб як пересічних жителів столиці, так і людей з вищими за середні інтелектуальними запитами.

Не тільки міська влада, але й недремне око ЦК КПУ стежило, щоб усе було правильно, щоб баланс реальності та ідеологічних міфів підтримувався на сталому рівні, щоб вічно незадоволені владою кияни не мали підстав вийти у цьому незадоволенні за безпечні для влади межі.

Зайве говорити, що ідеологічно чужа (в розумінні ЦК КПУ) публіка з центру міста усувалася. У цьому плані показові долі Віктора Некрасова та Гелія Снєгирьова; як тільки ці письменники, вони ж члени партії, посіли надто вже незалежні стосовно влади позиції, як їх почали “обкладати”, і в результаті Некрасова змусили виїхати за кордон, а Снєгирьова спершу запроторили за ґрати, а потім напівпаралізованого кинули помирати “на волі” до лікарні...

Але я пам‘ятаю й інше – старий Будинок кіно на не перебудованій ще площі Калініна, де мене, першокласника, вчив у художньому гуртку азам малювання Віктор Зарецький, кафе поблизу готелю “Дніпро”, де за недільними коктейлями сходилися на розмову про мистецтво наші батьки – молоді тоді шістдесятники, букіністичні книгарні, де можна було випорпати щось узагалі неймовірне, а потім, у студентські роки, - численні місцини, де можна було донесхочу посидіти над філіжанкою кави, обговорюючи філософські проблеми, як то кажуть, “на грані фолу”, й не боятися, що хтось на тебе “стукне”...

Ні, я зовсім не вдячний радянській владі за той вимір центру столиці і всього Києва, який можна назвати людським, неказенним, незаіделогізованим, - насправді це була вимушена поступка з боку всіх цих ЦК, ЦКК і МК, бо ж в іншому разі та влада впала б ще у 1960-х, коли повстав Новочеркаськ, коли у Києві білі булочки давали по одній у руки за списками, лише на дітей до 12-ти років (було й таке наприкінці правління Хрущова).

Проте “Київ для киян, а не для влади” – це була реальність, виборена і вистраждана, та реальність, яка вибухнула наприкінці 1980-х років масовими маніфестаціями під синьо-жовтими прапорами й гаслами “Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС!”

От тепер саме час звернути увагу на “спальні” райони міста і загалом на міську інфраструктуру. Розбудова цих районів була ключовим елементом радянського варіанту соціальної держави, “нашою відповіддю Чемберлену”.

Справа в тому, що свого часу Сталін змушений був зробити катастрофічну помилку: показати 1944-45 року народові частину Європи, не завоювавши весь Старий Світ. Відтак пересічна радянська людина наочно побачила, що під “буржуйською” владою трудящі класи живуть чомусь значно краще, ніж під мудрим проводом партії й особисто великого вождя.

Сумніви заглушили новою хвилею репресій. А тим часом, відновивши зруйноване війною господарство, незагноблений Сталіним Захід почав активну побудову соціальних держав, в межах цього розв‘язуючи й житлове питання. Тому радянське керівництво постало перед дилемою: або нарощувати репресії проти народів СРСР і нехтувати інтересами простолюду, або дещо послабити репресії й перейти до інших стимулів праці, до матеріального заохочення трудящих.

Отож жадана всіма і кожним окрема квартира стала на весь хрущовсько-брежнєвський період найкращою морквиною перед носом київських (і не тільки київських) трудящих. А до однієї морквини (незручної, некомфортабельної, маленької за мірками Європи, але ж реальної) додавалася інша: більш-менш збалансована соціально-виробнича інфраструктура, яка забезпечувала певний рівень стабільних найрізноманітніших послуг за прийнятними цінами.

Якість тих послуг – то інше питання, але ці послуги були. У кожному новому мікрорайоні обов‘язково мали бути наявні пошта, ощадкаса, кафе, їдальня, хімчистка, ательє індпошиву, пральня, овочевий магазин, “гастрономи”, книгарня, школи, дитсадки та ясла і т.д.

А ще в кожному районі міста і в масштабах Києва в цілому створювалися механізми зворотного зв‘язку: організації ветеранів війни та праці, мережі робітничих кореспондентів, лекційні структури товариства “Знання”, приймальні депутатів рад різного рівня і т.д.

Знов-таки, цей зворотній зв‘язок торкався тільки “окремих недоліків”, а не ґанджів усієї системи, але він існував і часом діяв вельми успішно. І знов-таки, немає чого плескати в долоні на адресу партноменклатури: вона діяла, виходячи з інстинкту самозбереження, а на додачу нерідко копіювала справді ефективні структури справжніх соціальних держав, скажімо, Швеції, де на початку 1980-х років середній громадянин був членом кількох (аж шести, якщо не помиляюсь) недержавних організацій – від профспілок до гуртків самоосвіти.

І цілком реальним учасником, змінюючи за допомогою цих організацій самого себе та впливаючи тим чи іншим робом на владу. Ясна річ, що в СРСР, тим більше в УРСР, усе це вироджувалося, ба більше – перетворювалося на свою протилежність – із засобів контролю за владою з боку громадянського суспільства на знаряддя влади, які слугували утриманню контролю за суспільством, як і належить у тоталітарній державі.

Та щодо “окремих недоліків” зворотній зв‘язок, повторюю, існував, і влада реагувала достатньо швидко – в інтересах підтримання статус-кво, не більше, хоча, можливо, до початку 1980-х й дожили десь на середніх щаблях номенклатури динозаври комуністичної романтики, “всього в ім‘я людини”...

А от що виламувалося із загальної картини міста-вітрини УРСР, так ще комунальний транспорт, від метро до таксі. Важко зрозуміти, чому існував такий очевидний збій у системі. Скільки себе пам‘ятаю, завжди вранці і ввечері влізти у київський транспорт було практично неможливо, капіталізм та комунізм виявилися в цьому сенсі близнюками-братами. Загадка з тієї ж серії, чому ніяк не може місто створити нормальну цілодобову мережу громадських вбиралень?

Так чи інакше, радянський Київ був дуже цікавим, складним і суперечливим явищем, яке поєднувало в собі як незугарні, так і цілком прийнятні риси. Відтак, коли почалася перебудова, здавалося, - досить незначних зусиль, щоб відсікти негатив і відродити довічне місто над Дніпром.

Та сталося не так, як гадалося.

Продовження. Частина 2.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність” – спеціально для "КИЯН"