Як нам повернути Київ киянам? Частина друга

Частина 1

Хоча б тому, що держава твоя справді нова, хоч країна може існувати й три тисячі років, як, скажімо, Вірменія, але все одно державна будова зводиться ледь не з нуля, і здобутки радянської доби виявляються не завжди достатніми. Ні, звичайно, Київ як столиця УРСР мав певні структури, призначені для виконання столичних функцій – від республіканської Академії наук до республіканської філії КҐБ, - але центр незалежної держави, погодьтесь, це щось зовсім інше. Зі своїми плюсами та мінусами.

Почнімо з останніх. Колись давненько я почув дуже цікаву фразу, причому зовсім не від “українського буржуазного націоналіста”, а від щирого прихильника єдності всіх слов‘ян під омофором Росії: “Москва – це всесоюзна помийниця”. Я не зрозумів: “Чому помийниця? Адже до Москви завжди забирали кращих із кращих представників республік!” – “Це наче й так, але ж хто проводив і на яких засадах селекцію? Отож бо і воно – з десяти “нових москвичів” дев‘ять втілюють найгірші людські риси, хоча за ідеєю мало б бути навпаки...”

Так от, чи став за 15 минулих років Київ, де так люблять копіювати “старшу (хоч насправді і молодшу) сестру”, такою собі “всеукраїнською помийницею”, чи у нас процеси концентрації претендентів на роль національної еліти у стольному граді відбуваються інакше? Ось питання питань, і на нього я навряд чи зможу дати однозначну відповідь. Хоча існує шанс таки перетворити Київ на міні-Москву, якщо зважити на те, про що мені зараз розповіло одразу кілька людей, котрі живуть у різних районах міста, - на транспаранти “Добро пожаловать, дорогие дончане!” біля під‘їздів щойно зведених будинків. Ще раз підкреслюю, йдеться про різні райони Києва, отже, про різні будинки і про різних “дончан”. Проти вихідців із Донеччини як таких я нічого не маю, навпаки, бо ж звідти родом і Сосюра, і Світличні, і Дзюба, і Солов‘яненко, і чимало інших першорядних “буржуазних націоналістів”, але дуже сумніваюсь, що серед теперішніх “нових киян” наявна хоч одна персоналія зі світобаченням Івана чи Надії Світличних. А от із світоглядом тих, хто переслідував та саджав інакодумців, думаю, до нас прибуло чимало “дончан”, включно із прем‘єром Януковичем, котрий років так п‘ять тому написав (чи підписав?) передмову до книжки про подвиги донецьких чекістів у боротьбі з різними “ворогами народу”. Отож остаточні висновки про те, чи пішов Київ шляхом Москви, скоро можна буде зробити, просто вийшовши на столичні вулиці.

Але справа не тільки у самому по собі людському контингенті та його політичних і неполітичних настановах. Справа ще й у тому, куди штовхають цей контингент зовнішні обставини і що саме в результаті взаємодії зовнішніх обставин з людськими “Я”, говорячи мовою психологів, інтеріорізується у свідомості та підсвідомості масового киянина, особливо “нового”. Тобто, простіше кажучи, яка інформаційна “база даних” буде у чолов‘яги, які “правила гри” він вважатиме прийнятними для себе, якими “заморочками” користуватиметься у спілкуванні з навколишнім світом, які табу для нього існуватимуть і т.д.

Бо ж недарма кажуть – назви сто разів людину свинею, вона й зарохкає.

Перетворіть стольний Київ на місто крутих бізнесполітиків і їхньої обслуги, винесіть на околиці або й узагалі за межі мегаполіса промислові підприємства і наукові центри, доведіть до кінця “зачистку” центра від сімей, які жили там упродовж якщо не 100, то 50 років, - і матимете зовсім інший населений пункт, як після нашестя Батия чи ленінсько-сталінських “чисток”. Такий населений пункт, який уже ніколи не вийде на Майдан та не проголосує за опозицію. Ба більше: ніколи не матиме власної думки й не зможе стати незалежним від влади центром консолідації української нації (не етносу, не народонаселення, а саме нації, як її розумів визначний грузинський філософ ХХ століття Мераб Мамардашвілі – як спільноти, “у тілі якої добряче попрацювала конституція”).

А для цього треба разом із впроскуванням спецконтингентів “нових киян” і стихійною міграцією новаків із зубожілих українських сіл та містечок, ретельно і цілеспрямовано переулаштовувати міську інфраструктуру, викидаючи з неї передусім те, що зберігало київський дух у минулі часи і береже його зараз.

Як на мене, найбільш “справжнім”, тобто вільним і розкутим, був Київ за часів перебудови і в перший рік незалежності. Звичайно, давалася взнаки нестача товарів, а потім – і відверта пустка у магазинах. Але водночас купити на базарі чи десь “зліва” можна було все – від курячих яєць і туалетного паперу до пилососів і потриманих японських авто. І заробити була можливість. А головне – це повітря свободи, розкутості, активної громадської дії. У ті часи наклади “серйозних” київських газет сягали мільйонів, а журналів – сотень тисяч примірників. Одна за одною виходили книги на всі смаки – від еротичної класики до забороненої ще недавно совєтології. І все це розкуповувалося і читалося. А які цікаві проекти у ті часи пропонувало наукове середовище!

Назву тільки один із них – система МАКС, над якою спільно працювали дослідники, проектанти і технологи Києва, Москви, Дніпропетровська і Харкова під орудою головного конструктора Гліба Лозино-Лозинського, людини воістину феноменальної, до речі, киянина, котрого доля закинула на найвищі поверхи радянської авіакосмічної галузі (пам‘ятаєте човник “Буран”? – це твір Лозино-Лозинського, який, на жаль, виявився не потрібним московській верхівці). Так от, МАКС – це мав бути летючий космодром у складі Ан-225 “Мрія”, орбітального літака “Блискавка” і розгінного блоку. Злітаємо з Борисполя – і за годину “Блискавка” вже на орбіті. Так само аеродрому першого класу достатньо для посадки орбітального літака. Система МАКС, яка до сьогодні не має аналогів ніде у світі, одержала гран-прі міжнародного авіасалону у Брюсселі 1994 року. Але так і не була доведена до стовідсоткової готовності, хоча це вже зовсім інша історія...

 Одне слово – Київ кінця 1980-х і початку 1990-х був готовим продукувати не тільки геополітичні, а й культурні та науково-технологічні прориви і зсуви не тільки локального, а й глобального масштабу. І це було місто, у якому цікаво та достатньо зручно жилося. Адже навіть за дефіциту початку 1990-х існувала широка мережа книгарень і молочарень, спортивних і господарчих магазинів, “кулінарій” і “гастрономів”. І далеко не всі вони стояли порожніми. Не слід забувати і про кафе та їдальні, ресторани і кав‘ярні (якраз перед тим з‘явилися кооперативні і приватні забігайлівки та крамниці, які додалися до загальної інфраструктури). Одне слово: цю мережу слід було не руйнувати, не перетворювати казна на що, а ретельно її вдосконалювати, буквально викохувати ефективного приватника. Але...

Але вся інфраструктура, створювана десятиліттями зусиллями розумних господарників, які протистояли партійному диктату (про цей сюжет – якось іншим разом), буквально розлетілася з початком “радикальних ринкових реформ” Леоніда Кучми. На Хрещатику книгарня зі скромною радянською назвою “Ноти” у часи президентства Леоніда Кравчука перетворилася на національно свідомий “Кобзар”; і хоча наступного дня після програшу Кравчуком президентських виборів Леоніду Кучмі стара назва була повернута, це вже не допомогло. Так само зникли із центра міста майже всі інші книгарні, і не лише вони, а й продуктові магазини. А за ними почали зникати і сквери зі сквериками, за деякими з котрих стояла столітня історія.

Зачищений Хрещатик, одне слово. Від київських традицій. Не до кінця, але кінець за таких темпів наблизиться скоро. І не тільки Хрещатику.

А що натомість? Днями в районі Ярославового Валу побачив вивіску, зайшов у подвір‘ї, і там знайшов книгарню “Цифра”. Досить пристойний за асортиментом набір друкованих виробів – але у підвалі. Крім мене, один покупець. Чи має така книгарня шанс на виживання і чи нормально це для української столиці – викидати книгарні з головних вулиць і заганяти їх у підвали?

Й інше запитання. На Русанівці, де я живу, були два кінотеатри, господарчий, спорттовари, книгарня, універмаг. Нічого з цього не вціліло. Хоча відомий всьому Києву магазин “Рибалка” (там продавалися і спортивні товари) наразі готується до відкриття – хтось його купив і намагається відновити роботу за профілем. Але тільки частково – у вітрині виставлені лише предмети рибальства...

Хтось скаже: це все діють невблаганні закони ринку. Але ж у найринковішій Америці муніципалітети за допомогою маневру орендною платою та місцевими податками сприяють розвиткові соціально потрібної мережі торгівлі і послуг! І це цілком зрозуміло, адже найвигідніший бізнес – це наркотики, і якщо дати повну волю ринковій стихії, то яку економіку і яке суспільство матимемо на виході?

Повертаючись до головної сьогоднішньої теми, зазначу: той Київ, яким він став в останнє десятиліття, не має нормального середовища для розвитку “нових киян” і молоді. Хіба може бути таке, щоб із Русанівки (яка розташована далеко не на околиці) до найближчого кінотеатру треба було їхати на авто або кількох видах транспорту? Хіба може кількість кіосків для продажу преси в українській столиці з розрахунку на одного жителя бути удвічі меншою, ніж у польській? Хіба... Можете самі продовжити цей ряд.

...Покійний Олександр Ємець не пропускав жодної прем‘єри в оперному театрі. І не тільки там. Чи багато у нас було і є таких депутатів? Чи міністрів? Ні, на концерти Вєрки Сердючки грошовита і мандатоносна публіка ходить, і навіть на концерти Асії Ахат. Та чи ходить ця публіка на “Київську камерату”? І яка система цінностей вибудувана “нагорі”, серед тих, хто вважає себе столичною елітою?..

Отож майже все те, що робиться у Києві, як на мене, якраз і працює в напрямі перетворення Києва на “всеукраїнську помийницю”. Бо ж інтеріорізуються у масовій свідомості зовсім не ті речі, які б мали характеризувати європейську столицю. Якби ви бували у Варшаві чи Празі, ви мене зрозумієте – аура там дещо інша. Хоча, звісно, не все безнадійно. Принаймні, поки що. І якщо читач вважає, що фарби у цій статті згущені, то це зроблено навмисно. Щоб не було запізно.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, спеціально для «КИЯН»