...22 листопада 2004 року. Ще тільки-но почало розвиднятися того похмурого ранку, а на столичний Майдан Незалежності вже звідусіль стікався люд. На нашвидкуруч збудованій трибуні, змінюючи один одного, виступали політики. Буквально через кілька годин до Києва почали під’їжджати набиті людьми автобуси, за табличками яких можна було прочитати всю географію країни. Надвечір на Хрещатику з’явилися перші намети. Мітинг на Майдані розростався і поповнювався новими хвилями людей з помаранчевими стрічками. А над сивими київськими пагорбами лунало:
Не спи, моя рідна земля!
Прокинься, моя Україно!
Так все починалося. Всесильна влада поглядала на те масове зібрання, анітрохи не стривожившись і не вживаючи ніяких заходів. Мовляв, покричать і розійдуться, тим більше що на голови мітингуючих безперервно сипав сніг, перетворюючись на брудне місиво під ногами. Тисячі киян залишили теплі квартири і прийшли на Майдан, щоб разом із мешканцями наметового містечка провести тривожну ніч, коли розійшлися чутки про силовий сценарій. На очах усього світу творилося, не побоюся цього слова, унікальне явище в історії, коли соціальний вибух — революція — обійшовся без жодної краплі крові, насильства і руйнацій.
Незважаючи на розчарованість у політиках, той, хто був на Майдані хоча б у один із тих сімнадцяти днів 22 листопада — 8 грудня 2004 року, не забуде ту незвичайно піднесену атмосферу. Як старенький дідусь з Київщини пригощав яблуками зі свого садка, подружжя з Вінниччини привезло мішок горіхів, а крутий бізнесмен, відкривши багажник свого чорного "мерса", наливав "революціонерам" гарячу каву з батареї термосів...
Сьогодні третя річниця початку Помаранчевої революції. Цей день в Україні відзначають як День вободи.
