Черновецький виявив у собі кров киянина. Насмоктався?

Інтерв’ю з головою Київської міської ради, головою Київської міської державної адміністрації

— Нарешті Київрада ухвалила тарифи на комунальні послуги, але в дуже політизованому ключі. Ви підтримали це рішення, чим зняли певне напруження у суспільстві. Але як тепер, з точки зору здорового глузду, розвиватиметься житлово-комунальне господарство?

— Так, я голосував за нові тарифи, які загалом знизилися на 0,3% відносно тих, що пропонував я. Історію ухвалення цих тарифів кияни повинні знати. Вона почалася ще тоді, коли до мене ніхто не чіплявся з будь-яким поділом будь-якого майна, коли ми тільки збиралися нормально працювати в Київраді. І питання про тарифи постало одразу ж, адже ціни на газ та енергоносії зростають. І цей процес необоротний, і не залежить ні від мене, ні від уряду. Він залежить лише від тих, хто ці ресурси надає. На жаль, в Україні немає достатньо енергоресурсів, щоб покрити витрати хоча б половини населення. Однак певну роботу в цьому напрямі потрібно проводити.

Фактично київська опозиція нав’язала нам рішення, згідно з яким і багаті, і бідні платять однаково. Проте це неправильно, нечесно, неблагородно, не гуманно

Моя ідея в цій ситуації полягала в тому, щоб багаті платили за бідних. Не треба заплющувати очі на той факт, що ми живемо в країні, де один заробляє мільйон на день, інший — кілька тисяч гривень на рік. І заможні люди, а їх у Києві — чи не єдиному в Україні місті — не менш як 20%, цілком здатні взяти на себе витрати тих сімей, де з фінансами не все гаразд.

При цьому я прекрасно усвідомлював, що реформаторів завжди чекали неприємності з боку населення. Але я повинен був узяти на себе таку відповідальність і збільшити тарифи, оскільки потрібно реанімувати одну з важливих галузей — житлово-комунальну.

Я хотів, щоб рішення стосовно тарифів голосувалось у Київраді— тоді його не можна було б скасувати. Але Київрада у повному складі попереджала мене, що це буде політично неправильний крок. Мене цілком це влаштовувало: я не хотів радитися з депутатами щодо подальшого зниження тарифів для бідних прошарків населення і тих, хто не має бізнесу. І тому сказав: це — благородне завдання. І я готовий взяти проблему тарифів на себе. Це правда. Все, що я кажу, зафіксовано в різних документах, зокрема в рішеннях усіх фракцій абсолютно без винятків.

Поступово ми домоглися для півмільйона киян тарифів, найнижчих в Україні. Але, на жаль, та знавісніла кампанія, яку проводили Бродський, Тимошенко, Мартиненко та інші, поширюючи про мене десятки мільйонів різних пліток, призвели до того, що населення не сприйняло навіть такого незначного підвищення.

Я хотів би звернути увагу тих півмільйона киян, про кого моя особлива турбота: на жаль, у нових платіжках після ухвалення Київрадою рішення суми за комунальні послуги вам збільшено.

У мене лишився тільки один ресурс для зменшення платежів — збільшити тарифи компаніям та підприємствам, які мають високі прибутки, що не стали важливими складовими столичного бюджету. Маю на увазі банки, казино, ресторани... Я готовий повернутися навіть до того, щоб переголосувати ухвалене Київрадою рішення. Але спочатку хотів би уладнати питання щодо збільшення тарифів для малозабезпечених, адже ці люди на собі відчули, що таке популізм опозиції.

Фактично київська опозиція нав’язала нам рішення, згідно з яким і багаті, і бідні платять однаково. Проте це неправильно, нечесно, неблагородно, не гуманно. Тут, як каже наш Президент, я поставлю крапку.

Якщо минула влада одержувала 3 тис. заяв на рік, бо їй давно уже ніхто не вірив, то сьогодні ми щомісяця отримуємо 4 тис. різних звернень. І не просто отримуємо, а розв’язуємо 50—70% тих проблем, про які нам повідомляють

— Ви виявили себе як толерантний керівник міста: дискутуєте з опозицією, терпляче відповідаєте на закиди ЗМІ... А може, кияни чекають на "тверду руку"?

— Я розумію, що насправді постійний діалог і часом полеміка з населенням не сприяє підвищенню мого рейтингу. Але я хочу показати киянам, що я такий самий киянин, що я живу їхніми проблемами і розумію, наскільки важливо, аби вони були почуті. Для цього було запроваджено службу 051, що з кожним днем стає все важливішим інструментом зворотного зв’язку громадян із мерією.

І якщо минула влада одержувала 3 тис. заяв на рік, бо їй давно уже ніхто не вірив, то сьогодні ми щомісяця отримуємо 4 тис. різних звернень. І не просто отримуємо, а розв’язуємо 50—70% тих проблем, про які нам повідомляють. У решті випадків, на жаль, відмовляємо, бо бездушна, нечесна, корумпована система, що формувалася з 1990 року, не в змозі охопити всі негаразди городян. Я розумію, що це теж проблема мого політичного рейтингу, і я робитиму відповідні висновки.

Чесно кажучи, ті, хто хоче бачити мене на посаді мера і знає, чим я займаюся, запевняють: мер повинен демонструвати "тверду руку", зачинитися і тихо робити те, що повинен робити. Але мені вкрай потрібен діалог, хочу бачити очі, обличчя кожного киянина. Навіть якщо це не приносить мені політичних дивідендів.

— Що змінилося у вашому баченні розвитку Києва відтоді, як вас обрали Київським міським головою. З якими несподіванками зіткнулися, обійнявши цю посаду?

— Відколи став мером, багато що в моєму світогляді змінилося. Я побачив місто, і з кожним днем бачу його все краще. Все чіткіше бачу його проблеми й розумію, які серйозні завдання доведеться вирішувати столичній владі. Тому набираю нових людей із совістю та честю, талановитих і тямущих. Вони молоді, але швидко навчаються. Головне — мають бажання поліпшити ситуацію.

Вже ставши мером, я дізнався про кілька катастрофічних проблем, що давно нависають над містом. Наприклад, полігон № 5, Бортницька аераційна станція, де люди просто руками прибирають нечистоти, а страшний сморід поширюється на багато кілометрів.

Я побачив багато квартир і цілих будинків з катастрофічними негараздами, але, як з’ясувалося, я не можу дотягтися до конкретного начальника ЖЕКу, бо вони підпорядковані райдержадміністраціям.

Побачив також, що я сьогодні не маю законодавчих важелів впливу на районні адміністрації. Вони сьогодні формуються на основі політичних конфігурацій, які вибудовують місцеві депутати. І, скажімо, я зняв з роботи керівника Святошинської адміністрації, котрий давно себе скомпрометував, але його відновили депутати райради.

Повинен покритикувати себе за те, що мені не вдається в повному масштабі залучати до управління містом обдаровану молодь, не зіпсовану грішми. Та ще все попереду

Із цим я повинен боротися окремо. Для того потрібно виходити на Верховну Раду, розмовляти з провідними політиками країни. Але на це піде немало часу, а я хотів би цілком зосередитися на господарській роботі.

— Що відбуватиметься з Києвом у найближчих п’ять років? Чи продовжиться зростання міста? Яка доля чекає генплан розвитку міста, його транспортної інфраструктури?

— У найближчі п’ять років відбуватимуться глобальні зміни. Ми складемо належний генплан, щоб серцевина Києва лишилася незайманою. Вона безцінна і приваблює багато іноземців. Кожен із них привезе з собою не менше як 10 тис. євро або 20 тис. доларів, які поповнять міську скарбницю. Для цього нам потрібно побудувати багато сучасних готелів, причому в найближчі п’ять років.

За два-три роки розв’яжемо проблему комунікацій з Троєщиною, проклавши туди гілку метро. Тоді все місто з полегшенням зітхне від теперішнього жахливого транспортного сполучення з центром.

Ми змінимо ситуацію з полігоном № 5, зведемо нові полігони та сміттєспалювальні заводи. І все це реально вже нині.

До слова, мої заступники Голубченко і Зімін повернулися з Німеччини, звідки привезли проект заводу для утилізації непотребу. Його працівники зможуть дозволити собі таку розкіш: просто відпочивати на трубі і вдихати озон.

Я гарантую, що стануться докорінні зміни в комунікаціях між моїми чиновниками і простими людьми. Й, мабуть, це буде для мене найголовніше.

Для кожного будинку буде заведено свій бюджет; кожен мешканець повинен відчути себе господарем свого міста. І найскладніше — переконати киянина в тому. Бо сьогодні скарга на якісь негаразди прирівнюється мало не до "стукацтва", що мені не подобається. Це наші спільні проблеми, шановні кияни, і вам треба спілкуватися з адміністрацією та вимагати, аби питання вирішалося.

— Коли буде представлено і затверджено Стратегію розвитку Києва?

— Стратегію розвитку міста я можу представити і сьогодні. Для того вистачить кількох слів.

Передусім — це збереження історичної частини міста, кардинальне поліпшення комунікацій шляхом будівництва Троєщинського мосту, удосконалення транспортної мережі. Далі — ліквідація всіх аварійних ситуацій, що створили мої попередники. Та головне, про що я мрію і хочу побачити,— спілкування з кожним киянином через систему "колл-центру", де сьогодні працює понад 200 осіб. Уперше в Україні ми налагодили сучасний "онлайновий" зв’язок з населенням. В інших областях люди звертаються тільки до ЖЕКів, а кияни спілкуються через "колл-центр" безпосередньо з керівництвом міста.

Ми виділили майже півмільярда гривень для постійної щомісячної допомоги тим, хто потребує поліпшення якості життя. Тобто в Києві вперше в історії України в бідних з’явилася фактично друга зарплата.

За два-три роки розв’яжемо проблему комунікацій з Троєщиною, проклавши туди гілку метро. Тоді все місто з полегшенням зітхне від теперішнього жахливого транспортного сполучення з центром

Є ще багато починань, якими я пишаюся і які обов’язково будуть впроваджені по всій Україні.

Що стосується мерів інших міст, то сьогодні, зважаючи на політреформу і непримиренну боротьбу в місцевих радах, їм не до спілкування. Але як керівник відділення великих міст в організації місцевого самоврядування я іноді даю різні поради колегам.

— Чи є чіткі розрахунки, скільки потрібно столиці на розвиток інфраструктури, і де ці фінанси можна взяти?

— На сьогодні ще немає чітких розрахунків, бо інфраструктура Києва в жахливому стані. Ми вже порушили кілька кримінальних справ, здебільшого проти депутатів нинішнього скликання. За багато років депутатства вони прижилися в Київраді й практично захопили важливі сфери міського господарства.

В міру проведення своїх перевірок ми рахуємо, скільки потрібно грошей для удосконалення цієї інфраструктури. Суми доволі значні. На мою думку, доведеться звертатися по міжнародні позики. Це буде вигідно і Києву, і його інфраструктурі.

Я зустрічався з мерами тих міст, практика розвитку яких мені подобається. У них чітке регіональне мислення. У кожному конкретному випадку — власна цікава тема. Їхні плани, програми ми беремо на озброєння.

Хочу навести кілька прикладів стосовно політичного устрою. У Київраді є 120 депутатів, у Москві — 35, у Женеві — 5. Як вам це подобається? А ми сьогодні вивчаємо наслідки таких "реформ", за які голосували 120 депутатів, серед яких багато хто просиджував штани в мерії. Вони в мене не викликають довіри...

Я знаю, що серед них є хабарники і багато рішень блокується через грошові подачки. Вони наживаються за рахунок киян, але висунути їм звинувачення не можу — я не прокурор. А наша правоохоронна система дещо пробуксовує, оскільки гроші, на жаль, привабливі абсолютно в усіх сферах. Крім того, існує вагомий вплив із Верховної Ради...

— Які плани мерії щодо розвитку культурного життя столиці?

— Стосовно культури Києва я хотів би себе покритикувати, бо мені нині не до цього. Але я поступово підходжу до планів розвитку культурного життя столиці. Чесно кажучи, змушую себе бувати в різних культурних закладах, адже мені бракує часу навіть поспати. Якісь речі для мене є одкровенням. Обов’язково найближчим часом занурюся в цю сферу і спробую зрозуміти богему.

Уперше в Україні ми налагодили сучасний "онлайновий" зв’язок з населенням. В інших областях люди звертаються тільки до ЖЕКів, а кияни спілкуються через "колл-центр" безпосередньо з керівництвом міста

Крім того, головною проблемою для Києва, для міськдержадміністрації, хоча ви мене про це і не запитуєте, є проблема кадрів. На превеликий жаль, бюрократична система дуже корумпована. Керівники деяких комунальних підприємств ідуть на ці посади, щоб одразу красти. І тут потрібен дуже жорсткий контроль. Але інтереси багатьох із них лобіюють впливові люди, від яких залежить, зокрема, і бюджет Києва. Я повинен діяти тут так само, як і в інших сферах міського життя, навіть у кадровій політиці. Все доволі складно.

Водночас повинен покритикувати себе за те, що мені не вдається в повному масштабі залучати до управління містом обдаровану молодь, не зіпсовану грішми. Та ще все попереду. Повірте, це один із найскладніших моментів моєї діяльності. Старе керівництво потребувало старих кадрів, їх нині достатньо. Вони чудово виконують свої посадові обов’язки, але при цьому не мають совісті й беруть хабарі. Такі високопосадовці обходяться бюджету в мільйони доларів на місяць, і я змушений відмовлятися від їхніх послуг. Хоча вони як фахівці, котрі знають міську інфраструктуру, могли б принести багато користі. Але робити цього вони не хочуть.

Мені найлегше було б не надто відрізнятися від колишнього мера і, не знімаючи каски, мотатися по відкриттях нових об’єктів, лікарень, шкіл, транспортних ліній... Та я не хочу.

Так, я втрачаю на цьому. Так, багато хто мене через це не розуміє. Адже, спостерігаючи на екрані, як мер перерізує стрічку, дехто думає, буцімто щось вирішується і для них. Ні! Все, що робиться в місті, робиться тому, що я ПОВИНЕН це робити. Тому вважаю недоцільним розкручувати імідж "міцного господарника" таким чином. Хто хоче зрозуміти мене, хай зрозуміє.

Крім того, я хотів би покартати себе за не зовсім правильно вибудувану публічну політику. Вона дуже шкодить Київській адміністрації, оскільки знижує рейтинг її керівника на користь людей, котрі скомпрометували себе перед громадою, працюючи з Лазаренком, Кучмою та іншими. Так, я програю їм в інформаційній війні, яку вони ведуть проти мене постійно. З іншого боку, ображаючи мене, називаючи дерибанщиком чи ще якось, хай хтось із них наведе хоча б один приклад того, що я поводжуся нескромно і розв’язую свої проблеми...

Хочу запевнити кожного киянина: лягаючи спати, я думаю не про те, як його пограбувати, а тільки про те, як поліпшити його життя. І прокидаюся не з поганими думками. Моя мораль витримує всі спокуси влади, яку надали мені кияни. А їх я люблю незалежно від того, як вони мислять і чи поділяють мої думки. Моє завдання — зрештою порозумітися з громадою. Не тепер, а через чотири роки, бо за десять місяців нічого не зробиш. Я хочу розмовляти з усіма мовою лідера регіонального масштабу, якого обрали городяни. Це моє завдання, і я мушу його виконати.

Ми з вами, шановні кияни, однакові, ми — однієї крові. Я живу з вами одними й тими самими проблемами...

"Хрещатик"