Чому в Києві відсутня Адольфгітлерштрассе?

Якщо їдеш автобусом з Хрещатика, то вулиця Грушевського якось непомітно перетікає у вулицю Січневого повстання. Непомітно у всіх сенсах. У тому числі і у топонімічному – бо ніхто не дивується, що на одній лінії опинилися дві назви, історично та змістовно антагоністичні – скажімо, якби у Парижі вулиця де Голя плавно перетекла у проспект Вішистського уряду. Чи якби у Празі вулиця Дубчека переросла у вулицю Біляка...

Топоніміка, за визначенням тлумачного словника, це сукупність географічних назв певної території. Якщо йдеться про міську топоніміку, то це – назви вулиць, площ, проспектів, парків, мостів, кінотеатрів і так далі. Такі назви зазвичай не випадкові. Адже добре відомо: як назвеш корабель, так він і попливе; якими іменами-символами спрямований рух громадянина (рух як у буквальному, фізичному сенсі слова, так і в переносному), туди громадянин і піде. Тому для нормальної країни неможливо, щоб ім‘я лідера Руху Опору було на мапі Парижу поруч з назвою колабораційного уряду (власне, жодних імен колаборантів, наскільки мені відомо, топоніміка Парижу не увічнила); так само неможливо, щоб вулиця імені лідера "Празької весни" 1968 року була поруч з вулицею імені її ренегата (у Чехії вулиць Василя Біляка немає; сумніваюсь, що і у Словаччині існує вулиця тамтешнього краянина Біляка).

Іншими словами, у нормальних країнах топоніміка становить певну систему, що поєднує історичні традиції, національні вартості та найвищі прояви світової культури, все, що тим чи іншим чином віддзеркалює обличчя цієї країни та її місцевостей і сприяє рухові вперед.

У нас же топоніміка символізує не систему національних цінностей, а щось зовсім інше.

Оскільки надворі 23-лютого, візьмімо до уваги передусім те, що пов‘язане з цим днем, який в Україні чомусь офіційно зветься Днем захисника Вітчизни, а раніше був Днем Радянської армії та флоту. При цьому я зовсім не збираюся оскаржувати топоніми, пов‘язані з маршалом Тимошенком чи генералом Родимцевим – це були достойні воєначальники, хоч і служили тоталітарній державі. Подивімося на інші назви вулиць і площ.

Почнемо в хронологічному порядку. Ось вулиця Антонова-Овсієнка. Цей більшовицький військовий діяч придушував УНР і в 1917-18, і в 1919-20 роках. Очевидно, за заслуги у знищенні української незалежності вулиця у столиці незалежної України носить це ім‘я.

Вулиця Блюхера. Те ж саме. Вулиці Боженка – аж дві. Вулиця Полупанова; пострілом з панцерного поїзда матроса Полупанова була серйозно пошкоджена дзвінниця Лаври. То й треба було, щоб вулиця його імені була десь на Печерську, поближче до святинь: мовляв, учіться, хлопчики й дівчатка, якщо ви руйнуватимете духовні святині народу, то й вашими іменами назвуть щось, хоча б провулочки...

Вулиця Щорса (плюс пам‘ятник Щорсу). Мабуть, на честь тієї бійні інтелігенції, яку влаштував цей тоді ще комбриг у бутність червоним комендантом Києва у лютому 1919 року. І правильно: нічого антимонії розводити з гнилим "прошарком"!

Вулиця Андрія Іванова на честь одного з керівників арсенальського повстання у січні 1918 року. З погляду державницького – це був удар у спину, заколот на підтримку агресора, у ролі якого виступала більшовицька Росія. З погляду здорового глузду це повстання було одним із найбільших соціальних ідіотизмів. Чого реально добилися робітники київського "Арсеналу"? Падіння демократичної УНР, яка гарантувала їм усі соціальні права, і ствердження тоталітарного Радянського Союзу? Досить порівняти життя радянських робітників з життям робітників Фінляндії, яка 1918 року мала однакові стартові умови з Україною, щоб зрозуміти ціну Січневого повстання...

Про вулицю Розалії Землячки, котра навіть серед більшовицьких революційних мегер відрізнялася особистою патологічною жорстокістю, я мовчу. У порівнянні з нею Чикатило чи Онопрієнко – це гуманісти (варто і на їхню честь назвати вулиці, чи не так?).

Добре вже вулиці Дубового та Примакова – вони персонажі української історії, хоч і доклали зусиль до ліквідації незалежності УНР. Але водночас "червоне козацтво" зіграло одну з вирішальних ролей у розгромі армій Денікіна наприкінці 1919 року – нагадаю, що Денікін намертво тримався за ідею "єдиной і нєдєлімой" Росії. Що ж, і на тому спасибі.

Вулиця Чапаєва плюс Чапаєвське шосе. А це вже повний анекдот. Бо ж полководця Чапаєва ніколи в природі не існувало. Був червоний комдив Чепаєв Василь Іванович. 1932 року навіть книга спогадів вийшла: "Чепаев і чепаєвці". І, до речі, Чепаєв був не таким політично неграмотним дурником, як зображено у книзі та фільмі: він дуже не любив комісарів та їхню пристрасть до привілеїв. Після однієї із сутичок із комдивом комісар Фурманов (той, що пізніше написав соцреалістичний, тобто брехливий, роман) доповідав у політвідділ фронту: "Недавно на нараді командного і комісарського складу він з піною у рота кричав про комісародержавство, про нашу владу. Чепаєва вважаю безпринципним і небезпечним кар‘єристом...". Безпринципністю у розумінні Фурманова, була ідея Рад без комуністів. Так що, якби не загинув Чапаєв у нічному бою з козаками Дутова, бути б йому розстріляному ще тоді, в 1919 році – не дожив би з такими ідеями до 1937-го...

Але потім вийшов художній фільм, знятий за напівфантастичним, проте більшовицьки витриманим романом Фурманова, і з‘явилася у Києві вулиця Чапаєва.

Одна з основних магістралей центра Києва – вулиця Артема. Тут теж маємо неабиякий цирк. Адже Артем (він же Федір Сергєєв) навіть серед більшовиків виділявся антиукраїнськими й одночасно антиєвропейськими настроями. Скажімо, 1902-03 року він, молодий соціал-демократ, навчався у Російській школі суспільних наук у Парижі. 1903 року він не витримав навчання. "Я ганебно втік до Росії, оскільки погано почував себе серед незрозумілої мені європейської культури. І почувався у своїй стихії у порівняно варварській Росії", - писав він пізніше. А на початку 1918 року Артем відколює від більшовицької УНР низку регіонів і створює Донецько-Криворізьку республіку; такі більшовики, як Скрипник, вважали його "небезпечним сепаратистом". Ясна річ, що вулиці з ім‘ям людини, котра не тільки душила незалежну Україну, а й заперечувала сам факт існування України, місце саме в центрі української столиці!

Ну, а вулиця імені Василя Кіквідзе безпосередньо пов‘язана з подіями лютого 1918 року, коли народилася Червона армія. Цей більшовицький бойовик командував тоді досить великим червоногвардійським загоном, гучно названим 4-ю інтернаціональною армією. Отже, під час першої українсько-більшовицької війни кінця 1917 - весни 1918 року, після того, як збройні формування Центральної Ради разом із нею змушені були залишити Київ, вони відступили до рубежу Житомира-Бердичева-Коростеня. У другій половині лютого загін Кіквідзе чисельністю близько 1500 шабель та багнетів зайняв Бердичів, а потім – Житомир. У відповідь українські частини приблизно такої ж чисельності під командуванням генерала Прісовського відбили 24 лютого Житомир, потім рушили до Бердичева, жорстокі бої за який точилися дві доби. Врешті 26 лютого "армія" Кіквідзе змушена була залишити Бердичів. Інших визначних бойових операцій на території України у цьому часовому проміжку не було, отож напрошується закономірний висновок: якщо свято під назвою "День захисника вітчизни" справді пов‘язане з лютим 1918 року, то всі, хто його відзначає, вшановують битву за Бердичів. З тією різницею, що одні п‘ють за оборонців міста, інші – за тих, хто його штурмував.

Але вулиці генерала Прісовського у Києві немає, а вулиця втікача Кіквідзе – є.

Про вулиці Леніна, яких у Великому Києві (разом із Пуща-Водицею та іншими селищами, які входять у межі міста) аж п‘ять, годі й говорити. Додамо до цього ще вулицю Ілліча та вулицю Володі Ульянова, і зробимо висновок: бути теоретиком і практиком масового терору дуже добре – вдячні нащадки тебе пам‘ятатимуть. Попри те, що ти жодної години не був на українській території і намагався якщо не знищити, то (і в цьому справді велич Леніна у порівнянні з іншими більшовиками) "каналізувати" український національний рух у потрібному тобі напрямі. Наприклад, на боротьбу з Денікіним та Антантою.

Але де логіка: на честь Леніна стільки вулиць, хоч він був проти незалежної України (визнавши наприкінці життя, втім, її право на існування як радянської республіки нарівні з Росією й обізвавши "типових російських людей" хамами й ґвалтівниками у стосунках з іншими націями, так що маленький пам‘ятник Іллічу десь на околиці поставити варто – в оздобленні відповідних цитат), - а от на честь нашого краянина Лева Троцького, творця Червоної армії, немає ані вулиці, ані провулка? А тим часом Троцький наприкінці життя закликав до виходу "робітничо-селянської України" з Радянського Союзу з тим, щоб влитися у майбутній Європейський соціалістичний союз.

Ні, не подумайте, що я звеличую Троцького, але ж саме за його наказом розстріляли комдива Щорса і ряд інших бунтівних червоних героїв...

З періодом між війнами пов‘язана вулиця Чкалова. Справді, визначний російський льотчик не раз приїздив до Києва, мав тут щонайменше одного позашлюбного сина (не могло встояти жіноцтво перед льотчиком), але чи підстава це для найменування вулиці?

Ну, а топоніміка Києва, пов‘язана з Другою світовою війною, жахає не менше, хоча й по-іншому. По-перше, маємо вулицю, названу на честь чекіста-терориста Івана Кудрі, безпосередньо причетного до знищення Хрещатика та ряду інших вулиць у вересні 1941 року і до вбивства тисяч цивільних киян. По-друге, є у нас вулиця Зої Космодем‘янської, котра реалізовувала сталінську тактику випаленої землі під Москвою, була схоплена селянами при спробі підпалити хату з дітьми і стариганами, - і передана німецькій владі для належного покарання. Бог їй суддя, нещасній дівчині, яка пішла у диверсанти, щоб замолити уявні гріхи репресованого батька, але при чому тут київська топоніміка? По-третє, є у нас вулиця панфіловців; сформована в Середній Азії 316-а стрілецька дивізія під командуванням генерала Панфілова воювала під Москвою, воювала непогано, хоча ніякого "подвигу 28-ми панфіловців", як незаперечно довели ще в 1960-х роках автори журналу "Новый мир", ніколи не було, але, знов-таки, при чому тут Київ? Оборону Києва у липні-вересні 1941 року тримала 37-а армія генерала Андрія Власова (того самого), але сліди цього у столичній топоніміці відсутні. Як і пам‘ять про матросів Пінської флотилії, котрі героїчно билися на Дніпрі і кілька десятків котрих розстріляні в Бабиному Ярі.

Ясна річ, знайдеться немало охочих захистити і Леніна, і Артема, і Кіквідзе – мовляв, це "наша спільна історія", "не можна з неї нічого викреслювати". Добре, та чому тоді у Києві немає Адольфгітлерштрассе – адже цей топонім повністю підпадає під ці означення?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників, спеціально для "КИЯН"