Продовження. Початок читайте тут і тут.

Борис Назарович розповідає про подробиці співробітництва з паном Черновецьким:

– Доля так розпорядилася, що до цього будівництва я долучився через свого знайомого – архітектора Євгена Ніколенка. Якось у 1992 році він у розмові сказав, що познайомився з бізнесменом Черновецьким і той запропонував гарну роботу – виготовити проект красивого заміського будинку розміром 20 на 30. Новина трішки ошелешила, бо то мав бути не просто будинок, а... замок у старовинному стилі. Ніколенко тоді й запитав мене, чи зміг би я взятися за цю справу. Порадившись із дружиною (а вона в мене також архітектор), я дав колезі ствердну відповідь – мовляв, зробимо "цукерку" тому пану... А відтак у жовтні 1992 року архітектурно-будівельний кооператив "Рута", яким керував Ніколенко, уклав зі мною угоду щодо виконання проектних робіт. Мушу зізнатися, що згодом "Рута" самоусунулася від виконання своїх обов’язків щодо цього об’єкта, а тому Черновецький розірвав з Ніколенком ділові стосунки і запропонував будівництвом замку опікуватися мені особисто. Тобто я мав продовжити роботу над проектом, здійснювати авторський нагляд за ходом будівництва, а ще бути і виконробом, і представником замовника, і постачальником матеріалів, і навіть комірником. Я не вагався і пристав на цю пропозицію, оскільки значну частину роботи уже було виконано. Черновецькому сказав лише одне – ми повинні укласти з ним авторську угоду. Однак Леонід Михайлович відповів, що у цьому немає жодної необхідності, оскільки він є "надзвичайно порядною людиною". І тому, за його словами, щедро винагородить мене за працю. Я й повірив, на свою голову, як кажуть.

– І нічого поганого не запідозрили?

– Ані найменшого сумніву не було. Тим більше, що він сам запропонував щомісяця платити мені по сто доларів (це було ніби компенсацією за те, що кооператив "Рута" так негарно зі мною вчинив). Хіба ж я міг знати тоді, що Черновецький ману пускає і в кінцевому підсумку за свій проект я одержу дулю з маком.

– Борисе Назаровичу, а з чого почалася ваша робота над цим незвичним проектом?

– З плану, звичайно. Разом з Євгеном Ніколенком ми виїхали на місцевість – в село Хлепча, подивилися-роздивилися довкруж, що і як. Було зроблено топографічну зйомку, і справа закрутилася...

– Стривайте, але щоб розпочати таке грандіозне будівництво потрібно зібрати купу паперів з усілякими дозволами. Невже у сановного замовника з цим було все гаразд?

– Та що ви! Замок "виростав" без жодних там дозволів. Це вже під час будівництва, а точніше, коли з’явився дах, зчинилася буча: люди побачили, що на пагорбі випнулося щось незвичайне, вражаюче. Ніби якийсь монстр виліз. Влада зажадала пояснень. І тоді мені довелося обивати пороги сільської Ради у Великій Солтанівці – треба було владнати різні питання, в тому числі й земельне. Напосідали й васильківські начальники від архітектури, мовляв, дайте документи на замок... А де їх узяти? Пізніше до процесу узаконення цього будівництва підключився навіть один із прокурорських працівників (здається, це був один із колишніх знайомих Черновецького по роботі в прокуратурі) – він особисто їздив до Бюро технічної інвентаризації і там зняв усі проблемні питання.

– Будь ласка, розкажіть трішки про творчі пошуки під час виготовлення проекту. Ви, очевидно, добре знаєте, що не так просто замок збудувати, тут сяк-так не вийде.

– Звичайно, треба було добряче мізкувати та ще й подивитися, як будуються подібні палаци. Звичайно, за кордон "переймати досвід" я не їздив, а ось до бібліотеки ходив – читав, переглядав журнали, вивчав специфічну літературу про будівництво замків. Особливо мене вразили австрійські стародавні палаци... Але якщо ви запитаєте, який стиль переважає в даному будинку, то моя відповідь буде такою: тут –- усього по трошки, так би мовити збірна солянка. Можна говорити і про архітектуру класицизму, і про ренесанс...

– Можливо, Черновецький висловлював особливі побажання щодо вашого проекту. Що його влаштовувало, а що – ні?

– Від нього я не чув жодних пропозицій.

– Пригадуєте свою першу зустріч з Черновецьким?

– Ще б пак. Дуже чітко пам’ятаю той день. Я працював у своїй архітектурній майстерні на Рейтарській. Приблизно о 17-й годині до мене приїхав Черновецький. Я йому показав ескізи фасадів, розповів про них і попрохав Лоніда Михайловича затвердити їх, поставити свій підпис. Що він і зробив. Хвилин через десять Черновецький залишив приміщення майстерні.

– Чи сподобався ваш проект дружині Черновецького Аліні Айвазовій?

– З Аліню Айвазовою виник невеликий конфлікт. Пригадую свій перший візит до цієї пані, у Будинок вчителя (там знаходився магазин Черновецьких). І ось одного разу я приїхав туди, щоб показати Айвазовій проект інтер’єрів замку. Уявіть собі, що я півтори години чекав, щоб пані Айвазова змилосердилася прийняти мене. Хоча повз мене, в коридорі, вона періодично проходила і – жодної реакції на появу архітектора. Я не витримав і, вибравши хвилинку, дорікнув Айвазовій: мовляв, якщо у вас часу багато, то у мене його немає, бо йде будівництво, люди чекають... Я бачив, що ця репліка її розгнівила і вона, схоже, записала мене у свої вороги. Однак тоді Айвазова мене все ж вислухала, схвалила мої задумки. Але про цю ситуацію, очевидно, довідався й Черновецький і узяв її на приміту. Одного чудового дня я прийшов до Леоніда Михайловича погодити інтер’єр останнього поверху, де, крім усього іншого, мала бути більярдна. Черновецький приголомшив – сказав, що моїх послуг більше не потребує. І я опинився на вулиці...

До речі, згадав ще один епізод співробітництва з Аліною Айвазовою. Вона захотіла, щоб навколо замку звести височенний паркан. Місцеві люди не повинні були бачити, що діється на території палацу. І я виготовив проект такого паркану, його висота – метрів шість. Огорожа також мала бути в стародавньому стилі, з башточками.

– Борисе Назаровичу, а вас щось вражало у спілкуванні з Черновецьким?

– Гм... Як вам сказати? Мене взагалі вражав стиль його поведінки, я не переставав дивуватися, як можна так зверхньо ставитися до людей. Для таких як Черновецький люди – сміття, яке можна легко викинути, переступити через нього. Я часто приїжджав до його офісу (на Кловський спуск) вирішувати різні питання щодо будівництва. Бувало, заходжу до кабінету, а Леонід Михайлович вечеряє за столом... І каже мені: "Ну, рассказывай..!" От він жвакає, хрумкає, плямкає, а я доповідаю, що збудовано, які матеріали придбано, скільки грошей заплачено за них... Мені було незручно, хотіося якомога швидше дрементути з того офісу.

– Невже й кави вам не запропонував мільйонер?

– Ні. Такого не було.

Продовження журналістського розслідування – в наступних публікаціях.

Леонід КОПАЧ, спеціально для "КИЯН"