"Почем опиум для народа?"

Напрочуд влучно герой Ільфа і Петрова означив суть православної церкви: опіум для народу. Продається це духовне зілля по ціні української землі, а заразом на торг виставляють і наші душі.

Поки український політикум просторікує щодо причин низького патріотичного духу української молоді і збільшенням в нашій країні "доморощених" російських шовіністів, владні нащадки сина лейтенанта Шмідта і отця Васілія з нашої східної сусідки взяли на озброєння слова великого махінатора і активно втілюють у життя ідею опіумного маніпулювання масами.

Росія практично не приховує своїх територіальних зазіхань на українські землі (згадайте лише Тузлу, мис Сарич, о. Зміїний...). Колишня імперія знову хотіла б проковтнути ще одну "республіку" (як демонстративно називають нашу країну московські політики і їхні медійники.

Принаймні Крим вони безсоромно й відверто вважають своєю територією. Але, щоб без згоди щось забрати у господаря – тут неминуча війна, і певна частина населення вихована на маніпуляційному постулаті "аби війни не було".

Втім, територіальна війна може бути без крові – виявляється, можна захоплювати не лише землі, а й душі. Ці побоювання аж ніяк не безпідставні, якщо подивитись і підрахувати, скільки храмів московського патріархату вже розташовані в Україні і скільки їх ще з шаленою швидкістю, ігноруючи закони (і Божі в тому числі), продовжує будуватись.

Маючи таку величезну армію прихожан, що невпинно зростає, Росії не потрібно брати українців у "фізичний полон" – їй вже давно належать мільйони "умів і душ" умовно українських віруючих. Це підтвердили минулі президентські вибори, на яких до обов’язків священика входило не тільки проповідувати Слово Боже, а й завзято агітувати за вгодного Путіну кандидата. Тим, хто знає, який вплив на російського президента має патріарх Алексій, цей зв’язок очевидний.

Механізм простий – збільшується кількість парафій – зростає кількість "правильно" мислячих віруючих, відповідно посилюється вплив Кремля.

Якщо взяти до прикладу лише Київ, хоча б один район в межах Куренівки-Виноградаря, то скоро із-за храмів московського патріархату людям ніде буде подихати свіжим повітрям. Одна церква – по вулиці Мостицькій, друга добудовується посеред скверу біля Пташиного ринку – там раніше стояли лавочки для спочинку, а тепер захоронюють служителів і стоять палатки, в яких процвітає торгівля православно-релігійною атрибутикою. І це далеко не всі нові "острівки" московського патріархату в українській столиці.

На Троєщині, по вул. Драйзера 2-б, на місці скверу з дитячим майданчиком заїзджий піп з Кривого Рога й собі зажадав збудувати капличку та й будиночок поряд. І усе це без належних документів на землевідведення. "А мені бог дав на це дозвіл!" – самовдоволено пояснює своє беззаконня Микола Ришко, який не має навіть посвідчення про свій духовний сан. Мабуть, у нього свій бог, з яким завжди можна домовитись: щось на зразок кума, чи свата, чи місцевої влади... А закони, що вимагають проведення громадських слухань, та весь порядок збору відповідних документів цей пройдисвіт вирішив проігнорувати.

Прикметно, що мудригелі з місцевої райради забули, що тут, на Драйзера 2-б знаходиться цвинтар села Вигурівщина, і ще не пройшло п’ятдесят років з часу його закриття.

І де ж нашим можновладцям, вирощеним у школах марксизму-ленінізму у відповідному дусі комунізму-атеїзму знати, що за канонами віри місце для будівництва храму завжди вибиралось за знаком небесним. Однак у наш час роль "Божественного провидіння" (мабуть з позиції демократії: все ж ближче до людей!) виконує міська влада. Демонструючи показову лояльність до православної (не сандеєвської) церкви, мер Києва Л.Черновецький дає попам свою згоду на розробку документів для отримання землевідведень під церкви. Звісно, з ним в унісон співають і голови районних рад, які не зацікавлені дбати про інтереси громадян.

А віднедавна московська патріархія зазіхнула на, можна сказати, "святая-святих" Виноградарського лісу, а саме – на сонячні галявинки, де вже не один рік гуляють матусі з дітками. Хрест, що був поставлений на початку зони відпочинку, був повною несподіванкою для жителів району – їх ніхто не запитав, що вони хотіли б більше бачити – дерева, створені Богом, чи рукотворну громіздку забудову, яка, крім будинку священика, цвинтаря, різних підсобних приміщень, принесе з собою бомжів-жебраків-туберкульозників і наповнить ними ліс.

Це вже потім стало відомо, що громадські слухання таки проводились, але запросили на них не мешканців прилеглих будинків, а фанатично налаштованих прибічників московського патріархату, зацікавлених у збільшенні забудов своєї парафії. І вони своїм голосуванням дружно поставили хрест на зоні дитячого відпочинку.

Пізніше, коли громада масиву організувала збори, намагаючись добитися проведення повторних громадських слухань, православно-московські активісти (яким чемно і спокійно надали слово) лише за те, що збори проводились українською мовою, злостиво називали противників забудови "бидлом" і "бандерами".

І таку агресію (попри християнстьку терпимість та любов до ближнього) у прибічників московського патріахату викликала лише українська мова, якою проводились збори. Хоча навіть не йшлося про заборону будівництва церкви – тільки про перенесення будівництва за межі зони відпочинку, на місце, де вона і була передбачена планом. Але подейкують, що те передбачене місце подільська влада хоче віддати під забудову багатоповерхівки.

Пікантність ситуації полягала не в тому, що батюшки зазіхнули на місце, де відпочиває малеча, а в тому, що за якихось 50 метрів від хреста розташовані ресторан з саунами, де постійно (і в піст) бенкетують, лунають скоромні пісні та вибухають феєрверки. Сусідство розважального закладу аж ніяк не бентежить ні подільську владу, ні самих московсько-православних – "отців василів"; навпаки – це ж постійний дохід.

Дивно лише те, як потім може паства приходити до бандитів у сутанах, сповідатися, приймати з їх нечистих рук причастя... Ось вам і причина небажання багатьох віруючих з незатьмареним глуздом ходити до церкви.

Кияни пам’ятають і отця Дмитрія Григорака, який окрім служби Божої в Свято-Троїцькому соборі, встигав тиснути на кнопки в Київраді часів останнього терміну одіозного мера О. Омельченка. Спритний піп встигав одночасно натискати по п’ять кнопок під час голосування за ущільнену забудову (за що був прозваний кнопкодавом), беручи участь у руйнівному для духовності міста процесі ущільненої забудови. З яким богом він радився у цей час – неважко здогадатись.

За канонами віри місце для будівництва храму завжди вибиралось за знаком Божим, однак у наш час роль "Божественного провидіння" виконує міська влада. Демонструючи показову лояльність до православної (не сандеєвської) церкви, мер Києва Л.Черновецький дає попам свою згоду на розробку документів для отримання землевідведень. Звісно, з ним в унісон співають і голови районних рад, які не зацікавлені дбати про інтереси громадян.

Забувають і попи, і можновладці про те, що віднедавна самовільне захоплення землі (а йдеться здебільшого саме про цей злочин) вже карається не адміністративним, а Кримінальним кодексом України (ст. 197 1 від 11.01. 2007 р .)

Подібна ситуація спостерігається по всій Україні. Весь процес захоплення землі проходить не прозоро й незаконно: громадські слухання або відсутні, або на них запрошуються лише "потрібні люди", які одноголосно підтримують будівництво церкви на місці скверу, парку, лісу.

Чому ж ми мовчимо? Ми вже програли війну Росії з українською книжкою, пресою, кінематографом, на черзі – телебачення; у нас відібрали право дивитись в кінотеатрах фільми українською мовою, тепер, разом з зеленими зонами, втрачаємо позиції на релігійному "фронті".

Надії на владу – катма, хіба лише на патріотів, яким набридло столітнє паплюження всього українського. І хіба ж не природне наше бажання почуватись господарями на своїй землі? Хіба ж не є потворним явищем те, що російські шовіністи та їхні яничари називають патріотів України "бидлом" ?

З кожним московітським храмом зменшується територія України (церква відокремлена від держави) і заповзає на українську землю і в душі українців дух Московії. Агресивний наступ церквоманії знищує на своєму шляху не лише зелені насадження, а й довіру до церкви. І годі фарісействувати, що церковні споруди додають масам духовності. Результат ми вже спостерігаємо сьогодні. Самі церковники та їхні московські хазяї показують приклад порушення законів та ігнорування громадської думки.

Непомітно шириться українською землею ще один різновид геноциду. І якщо в 30-роки церкви руйнували, то зараз йдуть від протилежного: того ж результату досягають штучним зростанням їх кількості. І сталінськими руйнівниками, і нинішними чинушами та церковниками править один і той же політтехнолог: з ріжками та ратицями. Час справжнім українцям боронитися! Інакше й сам дух української нації залишиться лише сумним спомином.