Відтепер Театр маріонеток — це дещо більше, ніж звичайний театр. Функціонуватиме він як театральна майстерня. Тобто не лише їздитиме на гастролі, а й прийматиме гастролерів у себе, влаштовуватиме семінари та майстер-класи, а може, з часом створить і спеціальну студію, де працюватимуть студенти засновника театру Михайла Яремчука. Поновлювати дитячий репертуар режисер не поспішає: каже, з нього актори Театру маріонеток уже встигли вирости. А ось улюблені киянами “Вишневий сад” та “Дім, який побудував Свіфт” обіцяє повернути. Проте лише після того, як на відремонтованій сцені остаточно “загосподарюють” нові роботи.

Наразі у червневій афіші театру тільки одна вистава — прем’єра за шекспірівською драмою “Макбет”. Вона зовсім не схожа на все, що раніше створював Михайло Яремчук. Змінилася насамперед інтонація, а відтак і графіка постановки. Колись зі сцени Театру маріонеток говорили переважно про тих, кого варто жаліти,— актори нахилялися над своїми маленькими героями, мов няньки, і, затамувавши подих, милувалися кожним їхнім кроком.

Слідів сентиментальності в сучасному “Макбеті” годі й шукати. Честолюбного вбивцю Макбета неможливо виправдати, проте його можна спробувати зрозуміти. Саме це і робить театр. Щоправда, ляльок, до котрих звикли глядачі, у новій виставі майже немає. Лише на мить з якихось люків, з наповненого водою тазу, з велетенських рулонів матерії з’являються кумедні фігурки на ниточках і так само несподівано зникають.

Ляльки у виставі належать до того світу, що крає душу героєві. Вони, як і три відьми (ці створіння Михайло Яремчук зображує радше мерзенно-слизькими, ніж демонічними),— частина Макбетового підсвідомого. Цьому мужньому воїнові, звиклому дивитися ворогові прямо у вічі, треба віднайти себе серед істот, які не мають людських вимірів,— саме у такий спосіб режисер унаочнює душевний розбрат головного героя.

Проте справжніми маріонетками стають у цій виставі самі актори. Майже всі монологи Вадим Кожевников (Макбет) та Вікторія Топчій (леді Макбет) виголошують, виснучи на канатах. Вони — заручники долі, яка вже визначила за них їхні вчинки, і водночас страдники, що розплачуються божевіллям за власну безмежну жагу до влади (крок за кроком розігране божевілля Макбета — блискуча акторська робота молодого Вадима Кожевникова).

Нікого, крім двох головних героїв та їхніх супутниць-відьом, до самого фіналу глядачі так і не побачать. Вистава взагалі не про вбивство короля Дункана чи шляхетного вояки Банко — вона про долю й пристрасті. Тож нічого дивного, що для розмови з глядачем режисер обирає мову метафор. Протягом двох годин тут сиплють пісок, ллють воду, збираються до риболовлі з пластмасового тазу, в засліпленні рубають головку капусти, переставляють шахи просто по землі й розгортають сувої, де записано долі героїв. Варто побачити це ще до того, як актори Михайла Яремчука вирушать на черговий фестиваль — заробляти на нову постановку.

Довідка

Київський театр маріонеток засновано 1989 року. Вистави театру неодноразово було нагороджено дипломами міжнародних фестивалів в Україні, Білорусі, Росії, Польщі, Німеччині, Франції, Іспанії, Голландії, Великобританії, Мексиці. Вистави “Хто розбудить сонце” та “Вишневий сад” відзначено театральною премією “Київська пектораль”.

Ліна ФІШМАН, "Хрещатик"