Неділя, звичайний вихідний день. Рух автотранспорту на Хрещатику перекрито, прогулюються люди, на екрані, що біля Глобусу, мирехтять рекламні ролики передвиборної агітації.

На Майдані Незалежності хлопці та дівчата у білих футболках із зображенням добре відомого чорного силуету голови Георгія Гонгадзе встановлюють баннер: "Україно, тобі не соромно?" та жовто-блакитні прапори з жалобними стрічками.

"А чого це Україні повинно бути соромно? Хай соромляться ті, хто не може знайти і покарати вбивць!" – говорить якась жіночка.

Навколо юрмляться люди. Якийсь патріотично налаштований дідусь волає прокльони на адресу Леніна.

Організатори акції розставляють пластикові стакани зі свічками, та лампади. До них приєднуються дітлахи, – цікаво ж!

За якийсь час палає напис: "Гія. Ми не забули".

Люди стають утворивши коло, запалюють саморобні факели. Дехто з жінок плаче. Журналісти виробляють трюки з телекамерами і фотоапаратами у пошуках потрібного ракурсу...

Підходять кілька тінейджерів: "Че это здесь? А концерт будет?"

Мітинг розпочинається о сьомій. З динаміків лунає сумна музика, ведучий зачитує імена сорока журналістів що загинули в роки незалежності. Акція немов би набуває загальнодержавної ваги – адже серед покійних, – журналісти з Києва, Луганська, Одеси, Полтави, Львова, Дніпропетровська... Скільки їх загинуло насправді, і хто над цим замислюється? В очах представників мас медіа сум, – кому, як не їм розуміти ціну правдивого слова в нашій державі?

Так, гинули журналісти і до, і після 16 вересня 2000 року, але саме історія Гонгадзе сколихнула світ.

Зараз вона відома кожному: опозиційний журналіст, керівник інтернет проекту "Українська правда" Георгій Гонгадзе зник. Згодом, знайдено обезголовлений труп в Таращанському лісі, який вже сім років не можуть поховати, бо незважаючи на численні експертизи ніяк не з’ясують, чи дійсно це Гонгадзе?

Далі – хвиля обурення як вітчизняних журналістів так і міжнародної спільноти, сенсаційні плівки майора Мельниченко, сміливі твердження "Замовник вбивства – Кучма, виконавець – генерал-лейтенант Пукач!" (останній досі знаходиться у розшуку). Потім Помаранчева революція, віра у те що "Бандити сидітимуть в тюрмах!"; заяви глави держави що розкриття справи Гонгадзе – справа його особистої честі і гідності; перегляд справи, Юрій Кравченко який двічі поцілив у себе напередодні допиту...

А ще, це біль матері, Лесі Гонгадзе, якій доводилося давати свідчення і впізнавати обезголовлене тіло з вирваними нігтями і понівеченою шкірою; це туга дружини Мирослави і двох доньок Нонни і Соломеї, які лишились без батька.

Це принизливе "порпання в брудній білизні", в пошуках сенсацій для жовтої преси – "Останній вечір перед зникненням Гонгадзе провів у коханки!"

Це епізод у низькопробному вітчизняному фільмі "Помаранчеве небо", де сам вельмишановний пан Мороз висловлює свої думки з приводу героїзму Гонгадзе...

Це грандіозні гіпотези – "Гонгадзе живий, зробив пластичну операцію і виїхав закордон!". А факт того, що при народженні він мав брата – близнюка який нібито помер, – це готовий сценарій за який в Голівуді можна отримати купу грошей!

Любимо ми страдників, – з них можна ліпити кумирів, малювати ікони, використовувати задля власного політичного піару, або ж обливати брудом, – кому що більше до душі. Такі як Гонгадзе, дуже зручні – бо мертві.

Час іде. Справа Гонгадзе вже нараховує понад сто томів.

Люди на Майдані вшанували його пам’ять сімома хвилинами мовчання, – відповідно до кількості років з моменту зникнення журналіста.

Цікаво, до якого максимуму дійде кількості хвилин, доки злочин буде розкрито?