Ця ідея налякала Таємну канцелярію російського царя, і генерал Дубельт кричав, що Костомарова слід повісити. А як придивились, побачили перед собою кабінетного романтика – дуже розумного, але очолити гайдамаків нездатного. Він любив квіти, музику й був смішним на службі в драгунському полку. Тому Костомарова й покарали м’якше, ніж його друга Шевченка. Той до братства ніби й не входив, а загримів до війська на десять літ. А Костомарову дали рік тюрми й заслання.

Та того було досить, щоб украсти щастя: Миколу Івановича арештували за два дні до вінчання з Аліною Крагельською. Одружилися вони майже через 30 років. Але не лише арешт був у тому винен.

Цю історію з блиском описує Віктор Петров (Домонтович) у романі "Аліна й Костомаров". Уявіть, 15-річна дівчина вчиться в київському пансіоні мадам Де Мальян, де викладає 28-річний Костомаров. Він – мішкуватий, недоладний, короткозорий, розпатланий, з нервовою гримасою на лиці. Вона – донька офіцера-поляка, чарівна, розумна й добре вихована. Ну, Принцеса і Чудовисько! Зрозуміло, що вони покохали одне одного.

Аліна добре грала на фортепіано. Миколі Івановичу особливо подобались у її виконанні німецькі композитори-романтики. Віктор Петров вважав, що саме музика винна в пізнішій довгій розлуці Аліни й Костомарова. Бо романтизм культивує трагічну, містичну, нетутешню любов.

Наречений Аліни був схильний до містики. Згодом, у камері, йому являлися привиди. А ще пізніше, під час хвороби, Костомаров марив: "Кіт Васька з’їв мою пташку!". Пішли, глянули – клітка справді порожня. Але це – особисте.  Тим часом Костомаров став лідером київських українофілів, проповідником українського месіанізму, ідеологом республіканства та слов’янського федералізму. Його одноголосно обирають ад’юнкт-професором кафедри історії Київського університету святого Володимира. На вершині успіху й чудових перспектив він просить Аліниної руки й дістає згоду її матері-вдови. Заручини відбулися 13 лютого 1847 року. Далі – арешт, слідство, розлука.

Після того, як він одсидів рік у Петропавлівці, Аліна береться довести до кінця справу з одруженням. Наречений – на засланні в Самарі. Щоб виїхати звідти, потрібен дозвіл. По нього Аліна звертається до генерала Дубельта – заступника шефа третього відділення Імператорської канцелярії. Колись Леонтій Дубельт був однополчанином Леонтія Крагельського й нібито навіть носив на руках його малу доньку Аліну. Тепер Дубельта боялася вся Росія – але не Аліна. Вона більше боялася мами, тому написала генералові таємно.

Дивовижно, але Дубельт дозволив женихові-засланцю приїхати до Києва. Вимагалося лиш, щоб він подав таке прохання. Але Костомаров – мовчить. У Самарі споглядає зорі в телескоп й майструє нащось повітряну кулю.

Ось що наробила музика німців-романтиків. Костомаров не каже ні "так", ні "ні". І до Аліни не їде. Ба, її наполегливість робить його ревнивим: а раптом вона так поспішає заміж, бо в неї є ще хтось, окрім нього? Здатність до самонавіювання у Миколи Івановича була казковою. Він міг занедужати на хворобу, якої в нього не було, а уявлялось, що є.

В Аліни справді були залицяльники. Та лише за наполяганням матері вона вийшла заміж – аж 1852 року – за полковника Марка Киселя (може, з тих Киселів, відомих із часів Богдана Хмельницького, улюбленця Костомарова).

Марко був дуже хорошим чоловіком. Вони з Аліною мали троє дітей і маєток на Чернігівщині, під Прилуками, у селі Дідівці. А жили в Петербурзі, куди після заслання повернувся й Костомаров й жив з мамою, Тетяною Іванівною. Він отримав дозвіл "служить по ученой части" й восени 1859 року став професором історії Петербурзького університету. Його вступна лекція була тріумфальною, до екіпажу Костомарова несли на руках.

Аліна Леонтіївна переїхала у Дідівці 1870 року, коли овдовіла. Вона бувала у матері в Києві, в домі на Фундуклеївській вулиці (тепер – Богдана Хмельницького).

1873 року Костомаров приїхав до Києва на Археологічний з’їзд. І молодий Павло Чубинський (автор тексту "Ще не вмерла Україна") спитав його: "А чи знаєте, що відома вам особа живе тут зараз?". Він одразу поїхав до неї й сказав, наче не минуло 26 літ: "Давайте одружимось!".

Їм на двох тоді було рівно сто років. І вони кохали одне одного. Але одружилися не відразу. Якийсь час листувалися. Іноді він у пориві хлоп’яцтва писав листи від імені свого кота Васьки – її котові, якого теж звали Ваською.

Повінчалися вони 9 травня 1875 року в Дідівцях, вже по смерті Миколиної матері, й прожили разом десять літ. Він помер 1888 року, вона – 1908-го. Обоє поховані на Волковому кладовищі в Петербурзі, але не поруч.

Ця історія могла б стати окрасою національного міфу. Але не стала. Хто з киян скаже, де тут жив Костомаров? На Стрілецькій, Рейтарській, на Хрещатику – де саме? А ця топографія свідчить про цікаві збіги. Приміром, перед весіллям Костомаров оселився в домі коло Андріївської церкви, звідки видно Дніпро. Там бували братчики, там він збирався жити з Аліною. Тепер на тім місці – дім за адресою Десятинна, 10, де жив Щербицький, потім – Кучма. Саме цей квартирант, за іронією долі, сказав: "Українська ідея не спрацювала". Хоча ідея, народжена в тому домі Костомаровим, жива й досі. Бо іншої просто нема.

Костомаров не мав дітей

У Миколи Костомарова не було дітей. Але в Києві живе його правнук по жіночій лінії, що йде від Крагельської. Це 81-річний Вільям Феодосійович Янкевич, який займався статистикою науки, системним аналізом.

Історія роду така. Син Аліни Крагельської, Олександр Кисіль, мав дружину Олену. Її сестра Глафіра вийшла заміж за Тимофія Шептуна, з козаків. Їхня дочка Євдокія успадкувала маєток в селі Дідівці на Чернігівщині. Радянська влада 1917 року маєток забрала (дім у Дідівцях зберігся й досі).

1925 року Євдокія вийшла заміж за Феодосія Янкевича. До революції він закінчив у Києві військово-фельдшерську школу, де майже одночасно з ним учились Щорс, Остап Вишня та Михайло Донець, знаменитий бас. Лікар Янкевич пройшов три війни, мав бойові нагороди – і царські, й радянські. Останні – за участь у партизанському підпіллі, де Янкевич працював із професором Буйком.

Син Янкевичів, Вільям Феодосійович, народився 1926 року. Вчився в Ленінградському військово-морському інженерному училищі, що його очолював контр-адмірал Крупський, небіж дружини Леніна. А своїм духовним батьком Янкевич вважає київського професора Сікорського, син якого став великим авіаконструктором.

Вільям Феодосійович пишається своїм родоводом. Він із хвилюванням згадує рядки, написані Аліною, коли вже старий Костомаров читав останню лекцію в Київському університеті: "Бідний друже мій! Ти зійшов на кафедру в цьому храмі науки – дідом, через 26 літ після того, як тебе слухало тут тодішнє студентство, що за тих жахливих днів не передчувало гіркої долі свого молодого професора й готувалось співати на вінчанні в церкві свого університету... І ти постарів самотній, не знавши родинних радощів і не відчувши солодкого почуття батьківства!..".