Саме місто зараз не здається мертвим, і з першого погляду нічим кардинально не відрізняється від середнього райцентру – тротуарами ходять люди, вулицями їздять авто, на перехресті стоять "даішники". Біля будівлі організації, що займається екскурсіями, по газонах бігають коти.

– Зараз на території зони працюють близько п’яти тисяч людей, – розповідають організатори прийому. – Частина з них ліквідовує наслідки аварії, частина слідкує за роботою зупиненої АЕС – адже реакції там тривають і зупинити цей процес не можна. На території зони живуть близько 200 самоселів.

Минулого року територію відчуження відвідали 4700 людей – це чиновники, вчені, журналісти та так звані туристи.

– Туризмом це назвати важко, – пояснює супроводжуючий. – Бо туристи ходять там, де вони хочуть, а тут ви ходитимете там, де я скажу.

Маршрут нашої екскурсії пролягає від Чорнобиля до самої атомної станції і далі в місто Прип’ять.

Біля центрального входу на станцію все так, ніби аварії і не було – перед входом гарно доглянутий газончик, доріжки встелені новою плиткою, на стінах корпусу кондиціонери. Біля станції ходять люди в синіх уніформах. Кілька з них виходять на міст, що веде через канал, і починають кидати у воду хліб.

– Обідній час, – пояснює Володимир Вербіцький. – Працівники виносять із їдальні хліб і годують риб.

На хліб підпливають великі рибини. Супроводжуючий каже, що раніше тут рибу ловили, тепер же вона забруднена, тож рибалити заборонено.

Четвертий енергоблок, який саме і вибухнув у 1986 році, знаходиться позаду від центрального входу. Поруч нього встановили пам’ятник тим, хто після аварії споруджував об’єкт "Укриття" над реактором. Саме ж укриття – це кількарівнева бетонна коробка, всередині якої зберігається більшість радіаційно небезпечних речовин. Цю гігантську споруду звели в рекордні терміни – за п’ять місяців. За словами супроводжуючого, якби її не було, то зону відчуження довелось би робити не 30-кілометрову, а 130-кілометрову.

– В цей час, коли починали працювати над "Укриттям", була така радіація, що після трьох годин перебування на цьому місці наступала смерть, – каже Володимир Вербіцький. – Під час же самого вибуху потужність була така, що людське тіло, якби його помістити над реактором, згоріло моментально, без залишку.

"Укриття" вкрите риштуванням. Супроводжуючий пояснює, що зараз його укріплюють, бо одна із стін почала рухатися.

Від станції їдемо до Прип’яті – міста, звідки після аварії евакуювали все населення – близько 50 тисяч чоловік.

На в’їзді в місто стоїть ще один пропускний пункт, за яким починається центральна алея.

У магазинах, що на центральній вулиці, розбиті вікна та пооблуплювані стіни. Стелажі та прилавки всередині теж побиті, зі стелі звисають обірвані кабелі та деталі від ламп денного світла. Так само виглядає і центральний готель міста. На сходах та підлозі в холі повиривана плитка.

Вигляд на місто відкривається з оглядового майданчика готелю. На двох високих будинках, що розташовані поруч з ним, залишилися стояти поржавілі герби Союзу.

– До вибуху на одній з будівель було гасло "Хай буде атом робітником, а не солдатом", – розповів екскурсовод. – Букви були великі, залізні. Так після аварії мужики залізли на той дах, зробили з дерева велику букву "у" і поставили її замість "а" в першому слові. Потім цей напис повністю завалили.

За готелем видніється великий дитячий майданчик з атракціонами – на заасфальтованій площадці стоять поржавілі каруселі, "автодром" з поперекидуваними розваленими машинами та велике чортове колесо.

– Майданчик мав запрацювати 1 травня, – розповідає Володимир Вербіцький. – До того його запустили тільки один раз – якогось вихідного прокатали кілька дітей, щоб перевірити, чи все працює. А офіційного відкриття так і не сталося.

При виході з палацу культури, що розташований біля майданчику, на асфальті лежить розвалена лялька – голова окремо від тіла, ніг немає, відкриті очі спрямовані до неба. Звідки взялася лялька біля палацу культури, незрозуміло – можливо, хтось приніс її з жилого будинку. Просимо провідника завести нас до одного з них.

– Зараз виберемо, який тут менш аварійний, – відказує він. – Тут же за будинками ніхто двадцять років не дивиться.

У будинку, до якого нас заводить супроводжуючий, видно, що тут побували мародери. Меблі в кожній кімнаті потрощені, подекуди повиривані навіть дошки з підлоги, проводка. Речей небагато – переважно книжки, старий одяг. В одній з кімнат знаходимо фотоальбом чоловіка – він закінчив політехнічний університет у 1972 році.

Після відвідин будинку заходимо в школу. Вона обдерта і розбита, як і всі інші будівлі. На старих стендах потріскала і повідпадала фарба, через розбиті вікна до приміщення заглядають гілки дерев. В класах лежать розкидані зошити. Записів, зроблених після 25 квітня, у них нема. Аварія трапилася 26 квітня – це була субота. В неділю ж усе населення міста вивезли за межі 30-кілометрової зони.

За словами провідника, на території відчуження, окрім окремих небезпечних зон, радіаційний фон в п’ять разів більший ніж у Києві. Сайти турфірм, які організовують масові тури в зону, повідомляють, що за день екскурсії тіло приймає менше радіації, ніж при флюорографії легень.