До середини XIX ст. заможні кияни виготовляли морозиво вдома. Брали 0,75 л вершків, 370 г цукру, 8 яєчних білків, паличку ванілі й трохи солі. Наливали все до бляшаної стовбоватої посудини. За допомогою ручки її можна було обертати. Посудину ставили в циліндр із подвійними стінками, в які засипали подрібнений лід. Тоді крутили посудину в обидва боки, щоб суміш водночас і заморожувалася, і збивалася. Тривало це з годину, а то й більше. Спеціальні продавці, які пропонували холодні солодощі просто на вулиці, з’явилися лише згодом.

100 років тому в Києві заморожені ласощі можна було купити на Думській площі – теперішньому майдані Незалежності. Починаючи з Великодня, морозивники розташовувалися на площі півколом і крамарювали десь із першої дня до вечора.

Одні торговці носили свій товар у невеликій діжці просто на голові, вигукуючи: "Сахарно-морожено!". Для них площа слугувала більше місцем відпочинку після довгих ходінь крутими київськими вулицями. Але якщо торгівля біля Думи йшла добре, крамарі затримувалися тут надовше. Торговець "діставав маленькі скляночки (з морозивом), покупець на місці з допомогою дерев’яної лопаточки з’їдав порцію і повертав посуд, – згадує київський старожил Григорій Григор’єв. – Мити його не було де: скляночка, "до блиску" витерта брудною ганчіркою, знову йшла до вжитку". Порція коштувала 1 копійку.

Солідніші торговці розвозили товар на візку. Відповідно, мали більший асортимент. Скриньки на колесах були обладнані відкидною кришкою. Усередині – чотири отвори для циліндричних посудин із морозивом, обставлених льодом. У кожній зберігали певний сорт солодощів. Найбільшим попитом користувалися вершкове, крем-брюле, полуничне й фісташкове. Ложка, якою морозивник набирав порцію, мала два кінці: з одного боку була менша, з другого – більша. Покупець, за свідченням того самого мемуариста, "одержував порцію у вигляді двох кульок на шматочку картону й дерев’яну паличку". За дві малі кульки платили 3 коп., а за дві великі – 5 коп. З’ївши морозиво, покупець зазвичай кидав картонку й лопатку на тротуар. Тож цей гігієнічніший спосіб споживання холодних ласощів мав і негативний бік.

З візків купували здебільшого дорослі, натомість гімназисти й малеча, що випросили в матерів мідяка, бігли переважно до носіїв на голові. У численних київських цукернях асортимент морозива був більшим. Там пропонували також пломбір із розтертими фруктами – малиною, персиком, абрикосом, ананасом, лимоном, вишнею; морозиво з мараскіном (вид лікеру), горіхами або шоколадом. Подавали ласощі з флердоранжу – води з помаранчевих квітів, крем-ройяль – флердоранж із полуничним. Тутті-фрутті – лимонне плюс вода апельсинових квітів, чарка мараскіну й вишні, персик, ананас, малина та два бергамоти. Пуншеве морозиво – лимонне плюс по півсклянки мараскіну й рому або шампанського та півпляшки араку. Були й маренго з морозивом, холодна кава з морозивом. Загалом зо півсотні сортів.

Дозволити собі зайти до цукерні на морозиво могли лише клієнти з тугими гаманцями. Одного разу до популярної в Києві кондитерської швейцарця Семадені навпроти міської Думи потрапив гімназист із біднуватої родини Костя Паустовський, що згодом став відомим письменником. Його запросив знайомий гардемарин. Паустовський на все життя запам’ятав, чим він там ласував: приятель "заказал две порции фисташкового мороженого и два стакана воды. Нам подали мороженое на маленький трехногий столик из мрамора". Пломбір із фісташками – одне із найсильніших дитячих вражень письменника.

Напередодні Першої світової в Російській імперії щорічно виробляли 8 тис. т морозива.