16.03.2008 | 16:43 Місто для жлобів

Коти вже почали... Кричать як навіжені, кидаються на все, що рухається. Знать, весна таки вступає в свої права. Скоро, можливо, зазеленіють дерева. Дівки вберуться в короткі спідниці, й на місто зійде благодать. Єдина біда: пиво чи каву доведеться пити стоячи на вулиці. Бо генделики тануть і зникають, як сніг на весняному сонці. Майже пропорційно з підвищенням температури повітря!

Скидається на те, що в столиці проводиться планова зачистка території. Зачищають центральні райони від нормальних громадян. Від тих, хто не любить платити за каву більше 10 гривень, не грає з однорукими бандитами, не носить сумочки від Луї Вітона не їздить на майбахах і не проциндрює життя в нічних клубах. Таким не місце в центрі європейської столиці. Як не місце і тим, хто читає книжки та слухає українську музику.

З чого я це взяв? Ну хоча б з того, що знайти в центрі місце, де можна спокійно піти з коханою чи друзями на каву чи пиво не так вже й легко. Про "п’ятдесять коньячку" і людську канапку я вже мовчу. Таке враження, що весь Київ як не лікується, купуючи тоннами медикаменти в аптеках, то грає "на бабки" з автоматами. А потім, награвшись до сказу, всі валять в ресторани жерти яєчню за 30 баксів, борщик по 20 і чай по 10. Ну, просто Монте-Карло, а не Київ!

Я, звичайно, розумію, що ми готуємося до Євро, але навіть в Європі такої кількості дорогих ресторанів немає. Навіть при їхніх зарплатах. Бо який сенс...

Ні, мені не шкода грошей, коли є бажання "покутіть". Але ж не можна "кутіть" увесь час. Іноді хочеться зайти в магазин і просто купити йогурт, хліб, картоплю. Не їхати за тридев’ять земель у супермаркет, а вийти з квартири чи офісу і – купити. Вийти на обідню перерву, випити кави і – розслабитись.

У Парижі чомусь маленькі затишні крамнички і кнайпи аж ніяк не псують загального шарму міста. Навпаки – творять цей шарм. А в нас псують. Зате нікому не потрібні бутіки, де за скажені гроші продають реальний хлам, в якому нормальній людині вночі навіть в туалет піти стидно – вершина гламуру.

Я, звісно, розумію що ми пережили війну. Розумію, що нас глибоко травмували під час совєцької окупації. Розумію, що нам ще далеко лізти рачки до того, що називається цивілізацією. Розумію, що азійська суть ще дуже довго буде керувати нашими смаками і бажаннями і ніякі "бабки" тут не допоможуть. Але, принаймні, якась логіка у всьому що відбувається довкола мусить бути. На фіга, скажіть мені, в радіусі кілометра відкривати п’ять однакових кав’ярень, де кава коштує як в Лондоні, а на смак – як в Тамбові?! Ну, не вмієте ви варити кави – продавайте соболині шкурки. На фіга закривати хороші заклади і відкривати жлоб’ятні? Де логіка?

Зрештою, і ресторани це – чудово, і якщо є достатньо клієнтів, які згодні платити дурні гроші – ще чудовіше. Але де мають їсти всі інші? Так, дякувати Богу, додумалися відкрити їдальні для народу. Хтось розумний порахував, що на обігу котлет в природі можна вигідніше заробити, ніж на обігу устриць. А якщо людина не любить відчувати себе членом "колєктіва", не любить пережовувати стадом? А якщо їй більше до смаку – п’ючи чай читати газетку і дивитися на усміхненого кельнера? Що тоді? Йти давитися на тролейбусній зупинці котячою шаурмою?

Ви не повірите, але маленькі недорогі затишні ресторанчики – якраз основна прикмета Європи, в яку ми так ревно намагаємося потрапити. Думаєте, нам вдасться нагодувати всіх болільників, які приїдуть на Євро, у наших фастфудах? Чи, може, до того часу молода команда вічно щасливого мера встигне понавідкривати потрібну кількість генделиків? Може, й встигне. Хоча сумніваюсь. Тільки хтозна, чи встигне осягнути хоч би мінімальний рівень європейської культури і ще притягнути до нього своїх підопічних...

Власне, мова не стільки про фастфуди, ресторанчики, крамнички і гральні автомати. Мова про тенденцію. Хрестовий похід тупості і жлобства набирає обертів. Складається дуже цікава ситуація. Невелика купка скоробагатьків, добра половина яких збагатилась – і це загально відомий факт – не особливо чесним шляхом, не помічає присутності в країні 95 відсоків людей, які, власне, їх обслуговують, помножують їхні капітали і при цьому якщо не живуть за межею бідності, то постійно балансують, щоб туди не скотитися.

Ситуацію пригнічує ще й той факт, що ця малочисленна групка не страждає від надмірної скромності і залюбки рекламує себе перед всім чесним народом. Телебачення, як собачі яйці, блищить гламуром, а з вітрин посміхається радість безтурботного існування. Можливо, вони думають, що це дуже круто – хвалитися дорогезними і абсолютно не потрібними покупками чи надбаннями, чи вважають, що влізши в Гальяні – впіймали Бога за бороду? Мають право. Тільки якраз у цьому і є основна ознака жлобства. Яка б дорога сукня не висіла на плечах – тупість і порожнечу в очах та рагулізм у словах вона не сховає. Все було б нічого, якби ця вся братва не пхалася змінювати світ довкола себе на свій жлобський лад, не диктувала свої умови і не змушувала всіх танцювати під свою дудочку.

Нині ми є свідками, коли надбання багатьох поколінь руйнуються людьми, які поняття зеленого не мають про справжню їхню вартість. Все, що не конвертується в гроші, тупо йде під ніж, бульдозер і на продаж. Причому абсолютно безкарно і цинічно. Нам лише тупо посміхаються.

Я не обчитався Маркса. Я взагалі його ніколи не читав. Мені просто сумно жити в місті, яке дуже швидко перетворюється на заповідник жлобів, мені сумно дивитись, як зникають унікальні куточки старого Києва, як мутанти без облич і мізків перекраюють те, що творилось і будувалося тисячоліттями. Мені складно усвідомити, чому добрі й гарні люди терплять цю зневагу від купки рагулів, які оголосили себе богами і вершителями доль.

А ще мене страшенно дратує, що в Києві останнім часом майже немає де випити доброї смачної кави чи просто сісти і подумати про щось гарне. Можливо, це авітаміноз, а, можливо, пора вже виходити з астралу і щось робити. Бо за таких розкладів скоро навіть котам не буде де по-людськи погуляти...